Рoдичі укрaїнськиx військoвoпoлoнeниx зустрілися в Пaрижі з фрaнцузькими диплoмaтaми тa пoлітикaми, шукaючи шляxи до звільнення рідних

Полонені військовослужбовці — складна тема не лише для переговорів з невизнаними республіками, але й для мобілізації допоміжних сил. Вулиця любить яскраві плакатні символи, що легко надаються до героїзації. Справедливої чи ні — то вже інше питання. Але, порівняно до політичних в’язнів, у справі визволення яких за замовчуванням виринає політична ж аргументація, з військовими — дещо інша історія. Про них не все і не завжди можна казати вголос, — насамперед, аби не нашкодити бранцям.

“Збирати демонстрації на підтримку військових полонених не просто, — розповіла Тижню Наталя Герасименко, дружина  звільненого 27 грудня з полону Миколи Герасименка. — Коли ми вийшли з плакатами під Верховну Раду, до нас майже ніхто не виходив.” Отже, родини бранців пішли іншим шляхом: створили громадську організацію “Звільнення з полону”, куди увійшли з два десятки активістів.

Юридична структура дозволяє реєструвати звернення у відповідних інстанціях, залучати до справи офіційних осіб та інституції, шукати у правовому полі усі наявні механізми звільнення тих, хто опинився в руках сепаратистів. Громадська організація взяла участь у розробці законопроекту “Про правовий статус та соціальні гарантії осіб, які незаконно позбавлені волі незаконними збройними формуваннями”. У тій страшній ситуації, в якій опинилися родини в’язнів, важливо не лише не забувати про них, не тільки не сидіти склавши руки, але діяти на упередження всіх тих проблем, що доведеться долати після того, як полонені нарешті зможуть повернутися додому

“Жах не в тому, що щось зміниться, жах у тому, що все може залишитися так само”, — процитувала Ліну Костенко сестра одного з полонених, якому не судилося повернутися додому 27 грудня. Після 1057 дня полону розпочався 1058-ий, за ними настануть інші, та ще невідомо, скільки їх буде, перед тим, як рідні знов побачать сина та брата.

Читайте також: Права родин полонених

Людмила Глондар — сестра полоненого спецназівця Сергія Глондара — відвідала Париж у складі групи з чотирьох родичів українських військовополонених. У поїздці їм сприяли обидва посольства, французьке в Україні та Українське у Франції. Людмила, Сергій, Наталя та Вікторія зустрілися з головою департаменту континентальної Європи в МЗСі Франції Флоранс Манжен та радником президента Франції Емманюеля Макрона у Єлисейському палаці Етьєном де Гонвілем. Мета — скористатися нормандським форматом, аби збільшити шанси на повернення додому українських військових, яких майже три роки не відпускають з території так званої ДНР.

Чим можуть допомогти французькі політики та дипломати? Опосередкованим втручанням до підготовки процесу обмінів. Детальна інформація про подробиці утримання, отримана від рідних, допомагає точніше формулювати дипломатичні та політичні меседжі та пропонувати їх до порядку денного франко-німецько-українсько-російських зустрічей. Хоч як Росія не намагається мінімізувати власну роль у війні на Донбасі, участь у переговорах по заручниках Віктора Медведчука говорить сама за себе. Саме він “просить” свого зловісного кума “вплинути на лідерів ДНР та ЛНР”, щоб звільнити українських бійців. І це спрацьовує! Саме його хочуть бачити переговірником від України в Кремлі. Саме йому доводиться дякувати родинам звільнених з полону, попри очевидну одіозність та лиху славу політика. Отже, важливо збільшувати кількість каналів впливу.

“Востаннє чула брата телефоном півтора роки тому, — розповіла Людмила Глондар Тижню. — Листи надходять раз на два місяці, посилки можна надсилати раз на три місяці…” Сергій Глондар, старшина 3-го Окремого полку спеціального призначення ЗСУ, потрапив до бойовиків, коли супроводжував колону українських військових на виході з Дебальцевського котла. “Він мусив вивезти з оточення убитих та поранених, але потрапив у засідку,  — розповідає сестра. — Двоє побратимів Сергія були важко поранені, двох інших убито на місці, а п’ятьох терористи взяли у полон.” Пізніше двох вдалося звільнити, один хлопець зумів втекти, а Сергій Глондар та ще один український військовий, Олександр Коріньков, досі перебувають у Донецькій області, в Макеєвці. Сергієві 28 років, він батько двох дітей, найменша донечка народилася вже після того, як тато потрапив до рук сепаратистів.

Читайте також: Офійціно полонені, насправді загиблі

Вікторія Пантюшенко також ще не побачила свого чоловіка вільним. Богдан Пантюшенко був  мобілізований в 2014. “Він і не думав ховатися, не міг уявити, як то не піти захищати свою країну,” — розповіла Тижню Вікторія. Богдан був танкістом, захищав Донецький аеропорт. Повертаючись з бойового завдання в січні 2015 року, танк потрапив під обстріл, був пошкоджений. Богдан встиг витягти з бойової машини товаришів, а сам опинився в оточенні. “Чоловік спочатку потрапив до “донських козаків”, які знущалися з нього, піддавали тортурам, — розповіла дружина. — Довго його вважали таким, що зник без вісті, аж допоки в нас не пролунав короткий телефониий дзвінок.”

Богдан належить до тих, хто чи не найдовше залишається в полоні. За ці три роки в Пантюшенка несподівано померла сестра. Інформацію про те, хто й за якими критеріями складає списки на обмін, не оприлюднюється. Можливо, на вимогу Москви, можливо — з інших міркувань, але процес відбору кандидатів на звільнення прозорим не є. Аби витягти живими якомога більше своїх громадян, Україна змушена йти на компроміси й поступки, що легко критикувати ззовні. Проте, рідні тих, хто роками перебуває в пазурах ворога, бачать ситуацію інакше. “Я розумію, що мушу реагувати як громадянка, але я насамперед дружина,” — чесно зізналася молода жінка. І її можна зрозуміти. Вдома татка чекають маленькі діти. Хто вийде на свободу, аби він зміг їх пригорнути, — беркутівець, винний у розстрілах на Майдані, чи тяжкий кримінальний злочинець, — краще не думати, коли мова — про найрідніших.

Війна — це не лише героїзм та подвиги. Це також — торгівля людьми, що опинилися в полоні, це — торгівля повноваженнями та впливом. Чим непрозоріші умови обмінів військовополонених, тим краще людоловам та посередникам, що діють поза межами українського та міжнародного права. Французи, скажімо, дивувалися, що до останньої хвилини родини полонених не були поінформовані, кого буде звільнено цього разу. Але в гібридної війни — свої правила. Зрозуміло, що псевдореспубліки, керовані з Москви, не бажають відпускати на волю всіх заручників: вони є надто цінним матеріалом для шантажу.

Читайте також: Справа Без'язикова: перші суперечності

А Україна між часом вчиться не забувати своїх, боротися за кожного, кого є шанс витягти. Ця наука здобувається на ходу, в польових умовах. Практичне навчання дозволяє зберегти чистою совість, але не руки. Ціна за компроміси висока. Проте людське життя в державі, що вміє поважати себе, — найвища цінність.