Вілaнд Шпeк: «Фільм — цe збрoя, якa впливaє нa суспільні зміни тa рoзвитoк більшe, ніж інші фoрми культури»Сeкція «Пaнoрaмa» Бeрлінськoгo міжнaрoднoгo кінoфeстивaлю, яку ви oчoлюєтe вжe 25 рoків, відкрилa Єврoпі й світoві низку aвтoрськиx тa aртxaусниx фільмів. Рeaльність нaвкoлo нaс дрaмaтичнo змінюється, aлe чи змінюються вoднoчaс і тeми тa трeнди в кінo?

— Oтaк oдрaзу й нe відповіси. На жаль, мушу сказати, що теми лишаються приблизно ті самі. Усіх нас турбує світ, у якому ми живемо. Секція «Панорама» на Берлінському кінофестивалі завжди охоплювала фільми, які щось значили, щось несли в собі, якийсь погляд на суспільство, на людину як особу, на різні соціальні групи, на те, як ми можемо жити разом, як знаходимо силу в культурі, що є містком між тваринним у людині й чимось значно кращим. 
Насправді тема про теми практично бездонна, бо в нас майже немає рамок ні в естетиці, ні в контенті, ні на рівні політичних заяв. Мова про кіно, яке підійшло б нашому глядачеві. Звичайно, ми намагаємося виховати його, сформувати, навчити. Але глядачі як такі були й до початку роботи нашої секції. 

Успіх «Панорами» на кінофестивалі в Берліні полягає в тому, що глядачі хочуть фільмів зі смислом. Паралельно ми вкидаємо стрічки на кіноринок, бо Берлі­­нале — це місце, де такий ринок було створено. У середині 1980-х ми як керівники різних програмних секцій зрозуміли, що маємо робити більше для того, аби нові стрічки демонструвалися не лише в Берліні, а у всьому світі. Тому Берлінале — єдиний кіноринок, створений програмними керівниками. Як європейський майданчик для продажу кіно Берлінський кінофестиваль особливу увагу звертає на якість кінопродукції.

Читайте також: Свято, яке вже не те

Берлін 1960-х років, особливо Західний, був місцем скупчення людей, що мали небагато грошей, проте великі цілі. Люди з грошима в той час були в Мюнхені, Гамбурзі, Франкфурті, але не в Берліні. Шаленці з копійками в кишені, але з велетенською ідеєю змінити світ їхали до Берліна. Такою була аудиторія глядачів Берлінале на початку й такими були ми самі. Все це, мені здається, задало загальний тон «Панорамі». Але мова не лише про неї, а й про інші секції Берлінського кінофестивалю. 

Якщо повернутися до питання про теми, то 1981 року ми показали фільм Катрін Брейя, яка є дуже важливим жіночим режисерським голосом із Франції. Феміністична тематика була присутня в «Панорамі» від самого початку й досі лишається. Такі речі важче змінюються, ніж їх сприйняття. Колись кіно, зняте жінкою-режисером, було чимось рідкісним. 40 років тому наша ідея полягала в тому, щоб у якийсь момент жінок і чоловіків у кінорежисурі стало порівну. Минуло стільки часу, а ми все ще далекі від того бажаного ідеалу. Тож практично всі теми, що й раніше, лишаються на поверхні. Майже те саме з квір-кіно. А воно також допомагає суспільству розвиватися, постачає на кіноринок нові теми. 
Та якщо поглянути й на світ загалом, то ситуація практично незмінна. Хоча ті країни, де вона змінилася, задають тон для решти, але без жодних гарантій. 

Теми теж змінюються повільно. Проте без поступу все ж таки  не обходиться. Оптимістом мене аж ніяк не назвеш, проте вважаю, що фільм — це зброя, знаряддя, мистецька форма, яка впливає на суспільні зміни та розвиток більше, ніж інші форми культури. 

Жінки, які продюсують фільми, що стають популярними, як-от Катрін Дюсар, котра також була гостею кінофестивалю «Молодість», нікого не дивують. Чому досі так мало відомих і визнаних жінок-кінорежисерок? 

— Можна казати про перші кроки в цій справі, але не про глобальний поступ. В Україні, наприклад, є Кіра Муратова, яка багато разів бувала на Берлінале, але це не означає, що ситуація змінилася за помахом руки. Та зміна рано чи пізно має статися. Нагадаю, що Анґела Меркель — перша канцлерка ФРН. Впевнений, що це вплинуло на образ жінки в політиці. Доводиться довіряти суспільству роботу над цією темою, а не заганяти його в тісні лекала. 
Якщо подивитися, що відбувається за межами Європи, то побачимо різні картини. Наприклад, Корея — це надзвичайно патріархальна культура. Одна частина цілком середньовічна, а інша бачиться як майбутнє. Думаю, для Кім Чен Ина то не проблема. У Кореї є жінки-кінопродюсерки, проте не дуже багато режисерок. Практично те саме бачимо на східноєвропейських теренах.

Читайте також: Віктор Собіянський: «Ми пишаємося, що Дні польського кіно — фестиваль для широкого глядача»

Скажімо, жінка-режисер у Росії — неабияка рідкість. Кіра Муратова — режисерка ще з того часу, коли все видавалося оптимістичнішим, ніж є сьогодні. Питання лишається відкритим, і не треба забувати, що колись ми ставили перед собою завдання, про які я казав вище. Згадаймо про скандал, що спалахнув довкола голлівудського продюсера Гарві Вайнштайна, якого звинувачують у сексуальних домаганнях, усе це безцеремонне згрібання жінок в обійми без їхньої згоди як такий собі жартик. Проблема в тому, що той випадок не унікальний. США нині не в найкращій формі, проте су­спільна дискусія щодо згаданих вище речей там триває, порушені теми не зникають із публічного простору.

1950–1960-ті роки подарували світові нову хвилю французького кіно. Є італійський неореалізм, класичне голлівудське кіно, артхаус. Яким, на вашу думку, є кіно нашого часу? Чи можна його назвати якимось одним словом?

— Важко відповісти. Радикальне кіно все ще існує. Проте якщо говорити про контент кінотеатрів, то перевага на боці легших стрічок. Над ситуацією доводиться працювати роками. Художнє кіно стає дедалі реалістичнішим. Документалістика, маю сказати, зробила велетенський стрибок уперед. Мова не лише про збільшення кількості документальних стрічок, а й про появу креативної документалістики. Знаю, що це словосполучення звучить як суперечність. Раніше режисери намагалися подати зібраний докупи документальний контент як таку собі правду. Думаю, сьогодні всім нам зрозуміло, що правда — це дуже складна річ і що є такі комплексні явища, про які ми не можемо однозначно сказати «ось, маєте правду». Думаю, після того як США обрали Трампа президентом, це важко. Режисери вже наблизилися до ідеї про те, що криється за реальністю та правдою, і засобами кінематографа створюють ситуації, які хочуть піднести як власну заяву. Це новий спосіб спілкування з глядачами в документалістиці.

Колись кіно, зняте жінкою-режисером, було чимось рідкісним. 40 років тому наша ідея полягала в тому, щоб у якийсь момент жінок і чоловіків у кінорежисурі стало порівну. Минуло стільки часу, а ми все ще далекі від того бажаного ідеалу

Я бачу таку тенденцію дуже чітко. Нинішнього року в секції «Панорама» маємо дві стрічки: одну із США, іншу з Палестини. Це два зовсім відмінних світи, проте режисери цих фільмів, що цікаво, застосовують ту саму техніку. Раед Андоні, автор палестинської кінокартини «Полювання на привидів», розповідає про палестинців, які побували в ізраїльських тюрмах. Збирає їх докупи, щоб вони поділилися своїми спогадами про ув’язнення. 
Таким чином група з 20 осіб завдяки своїм спогадам зводить в’язницю, у якій вони перебували. У фільмі ці люди фактично грають самих себе, поруч присутні також їхні вартівники. Коли хтось один розповідає таку історію, у документалістиці це бачиться як документ часу, проте ж усі ми знаємо, які коники часом викидає наша пам’ять. Спогади двох десятків людей більше наближають нас до правди. Думаю, згаданий жанр документалістики певним чином можна порівняти з нон-фікшн у літературі. 

Американська документальна стрі­­ч­ка Кітті Ґрін «Кастинг на роль ДжонБене» розповідає історію про дівчинку Ремсі ДжонБенет, яка стала дитячою королевою краси в США і яку вбив її батько. Містечко, де було скоєно злочин, дуже травмоване цим випадком. Режисерка стрічки відвідує тамтешніх жителів і питає їхньої згоди зіграти «очевидців» злочину, який було скоєно поруч із ними. Перед нами постає 10 різних картин, як усе те могло трапитися. Це ані документалістика, ані художній фільм, але воно має вплив на суспільство.

Сьогодні ми вже зовсім інакше працюємо з правдою, бо стали набагато критичнішими до цього поняття. 

Публіка здебільшого прагне легких жанрів кіно, і не завжди кіношедеври сприймати просто. Що стимулює її приходити на складніші, важчі для сприйняття фільми?

— Якщо говорити про літературу, то вона завжди містила елемент розваги, що потрібен і нам на Берлінале чи на будь-якому іншому кінофестивалі, аби привабити людей, котрі не дивляться складне кіно. Якщо вони таки прийдуть на перегляд заради розваги, то, цілком можливо, зацікавляться й складнішим кіно. 

Чиатйте також: На шведському «Квадраті» виросла «Пальма»

Так чи інакше, а за кінофестивалями стоять спонсори. Берлінале від них залежить меншою мірою. Проте мені хотілося б, аби ця залежність була ще меншою. Мистецтво та культура не можуть бути приватними. Вони повин­ні бути суспільними. Саме су­спільство має виступати за або проти, голосно казати: так, ми хочемо, щоб у нас був той чи інший фестиваль або відбувалася та чи інша подія, і давало на це гроші, а не компанії. Останні завжди мають якийсь інтерес, починаючи від розміщення скрізь свого лого (найпростіша форма) і закінчуючи чимось складнішим. Таким чином, кінофестиваль — це завжди пошук балансу між згаданими сторонами. 

Берлінський кінофестиваль має свій кіноринок, комерційний майданчик, а от його програмні секції не є комерційними. Це дає змогу балансувати. У нас є глядачі, що допомагають нам у тому. 

Мистецтво полюбляє фільми, які бізнесу видаються чимось зарозумілим. Думаю, це протиборство ніколи не припиниться, надто вже воно динамічне. Існує одвічне питання, як звести докупи людей культури та бізнесу. Якщо говорити про корупцію, то у фільмах її небагато, а от у мистецтві вистачає. 

Коли надзаможні люди платять енну кількість мільйонів за картину давнього або не дуже художника, то це тому, що вони можуть собі це дозволити, а не тому, що аж так цінують той чи інший твір. У кіно такого немає. Навіть якщо взяти до уваги той факт, що це найдорожча форма мистецтва, все одно воно фінансується демократичним способом, через купівлю-продаж квитків на кіносеанси, краудфандинг. І так від самого початку його появи. Тільки специфіка така, що платять після виходу фільму, а не до моменту його появи. 

Ви є одним із давніх друзів київського кінофестивалю «Молодість». Із чого починалася ваша співпраця?

— Свого часу «Молодість» потрапила до Берліна, і всі ми були здивовані тим, що, виявляється, Україна має свій кінофестиваль. Ми дуже швидко зрозуміли, що пропонована «Молодістю» програма дуже хороша, бо, якщо чесно, те, що наповнює кінофестивалі цієї частини світу, не завжди якісне. Україна для нас була місцем, де нічого такого досі не трапилося. Тому в нас виник природний інтерес. Ми познайомилися з Андрієм Халпахчі, поспілкувалися про низку стрічок, і він запросив мене в журі. Робота кінофестивалю — особистісна річ. Коли він стає дуже масштабним, це вже не так відчувається, а доти це дуже й дуже особиста справа, бо йдеться про довіру. Коли створюєш фільм, маєш вірити режисерові, а коли фестиваль — тому, хто його робить, бо ти витрачатимеш свій час, а також у правильний дух події. От як це працює.

Читайте також: Фільми на експорт, жарти про безвіз: у Києві пройшов фестиваль короткометражок KISFF

Дуже важливо, що кінофестиваль «Молодість» у Києві став першим, де прийняли мою ідею далекого 1986 року запровадити кінонагороду за найкращий квір-фільм. Тепер така нагорода вже є в Ріо-де-Жанейро, Гвадалахарі, Каннах та Венеції, але вперше вона з’явилася тут, у вас. Це нас ще більше зблизило.

Цього року «Молодість» оголосила про своєрідний ребрендинг, про зміну часу проведення зі звичної глядачам осені на кінець весни. Як це може вплинути на якість кінофестивалю?

— Важливо знати час проведення великих кінофестивалів світу й відповідно до цього обирати час проведення свого. Весна — період Каннського кінофестивалю та кінофестивалю в Трансильванії (TIFF), що йдуть один за одним. Думаю, відтепер «Молодість» відбуватиметься в період між ними. Не можу наперед сказати, що саме й у який бік зміниться в результаті її перенесення з осені на весну. Побачимо, як це спрацює.  

———————————

Віланд Шпек народився 1951 року у Фрайбурзі. Куратор секції «Панорама» на Берлінському міжнародному кінофестивалі. Вищу освіту здобув у Вільному університеті Берліна, де вивчав німецьку літературу, етнологію та театральне мистецтво. Працює на Берлінале з 1982 року. З 1992-го — директор «Панорами», однієї з основних і найбільших секцій фестивалю, яка щороку демонструє понад 40 фільмів. Програмний консультант Берлінале, засновник «Тедді» — першої нагороди для кіно ЛГБТ-тематики на міжнародних кінофестивалях. Режисер стрічки «Західник»(1985), частина зйомок якої нелегально велася на території НДР.

Рекомендую ознакомится http://spravka63.com/v-eksperte-samaryi-med-spravki