Під чaс пoкaзу стрічки мoлoдoї рeжисeрки Бeaти Бубєнєц «Пoліт кулі» в мeжax Міжнaрoднoгo фeстивaлю дoкумeнтaльнoгo кінo «Aртдoкфeст» у Мoскві дo зaли увійшли якісь люди, xтoсь у кaмуфляжі, хтось у цивільному, стали між глядачами та екраном і заявили, що не допустять демонстрації фільму, який очорняє «русский мир».

Матеріал друкованого видання

№ 51 (527)

від 21 грудня, 2017

«Український тиждень»

Стрічка знята одним кадром, без жодної склейки, розповідає один страшний епізод під час війни на Донбасі. Режисерка фільмувала бійців батальйону «Айдар» та їхнього заручника. Потім зал напов­нився дивним запахом — непрохані гості розпилили якийсь газ. Показ довелося перервати, людей евакуювали. Відразу після зриву сеансу Тиждень поспілкувався з президентом «Артдокфесту» Віталієм Манскім, опальним російським режисером-документалістом родом зі Львова, який кілька років тому через свої політичні погляди був змушений емігрувати до Латвії. Ще раніше Міністерство культури відмовило «Артдокфесту», одному з найкращих світових фестивалів, у державній субсидії, відверто пояснивши це політичною позицією його президента.  

Вам теж здається, що в Росії культура перетворюється на театр воєнний дій? Усе, що має художню та суспільну цінність, стає об’єктом незадоволення, погроз, нападок…

— Я думаю, що ми, самі того не помітивши, наблизилися до межі, яка відділяє цивілізоване суспільство від абсолютно маргіналізованого. Коли дивилися хроніку радянських років зі знаменитою фразою «Я Пастернака не читал, но осуждаю», нам щиро здавалося, що цей час не може повернутися, канув у Лету остаточно. Але він не тільки повернувся, а ще й із якою агресією, з якою впевненістю у власній правоті! Адже та людина казала це про Пастернака завчено, трохи соромлячись, відчуваючи незручність: хто такий Пастернак, чому вона повинна його засуджувати? Вона не мала впевненості в правильності сказаного, лише знала: якщо велять, отже, треба казати. А зараз прийшли люди, які впевнені в тому, що насправді є абсолютним фейком. Вони справді переконані, що Україна — фашистська держава, що там ґвалтують дівчаток, розпинають хлопчиків, що там відбувається геноцид російського народу, що там не можна розмовляти російською мовою й з ранку до ночі відбувається факельна хода. 

Читайте також: «Мы простимся на мосту»

Мине якийсь час — і вони кричатимуть, що ніколи не вірили пропаганді, що завжди співчували Україні, що їх змусили, що в них сім’я, діти тощо. Ми таке вже проходили…

— Чи доживемо? Зараз їхня впевненість така агресивна й беззаперечна, що вони готові за ці хибні погляди покласти життя. Ці люди реально сідають на автобуси і їдуть на Донбас гинути за «ідеї», які безкінечним потоком продукують офіційні медіа Російської Федерації. І ця катастрофа зараз не має якогось реального виходу. Діапазон різний. Як кажуть, від маси людини залежить ступінь її сп’яніння. Напевне, це можна поширити й на нашу ситуацію: рівень освіченості особи визначає ступінь впливу на неї тієї чи іншої ідеологеми, яка їй вживлюється. Комусь цієї пропаганди достатньо, щоб проголосувати на виборах за кого скажуть, а в когось організм слабший і на нього це «запилення» діє так, що він підривається воювати там, де його ніхто не чекає. 

У російських авторів, у людей мистецтва зараз дуже слабка позиція, вони відходять від своєї безпосередньої функції. А хто не здає позицій, той або в опалі, або переїхав до іншої країни

Ваш нашумілий фільм «У променях сонця» про Північну Корею кожен нормальний громадянин Росії сприймає особливо емоційно: там, у Північній Кореї, він бачить своє майбутнє. Як вам здається, Росія швидко йде в цьому напрямку?

— Ні-ні, ми взагалі не йдемо в тому напрямку. Ми лише розвернулися в цей бік. Але розворот держави зі 140-мільйонним населенням — це землетрус величезної сили. Поки що той землетрус десь у зоні фарсу, абсурду. Коли я прочитав, що робітник, який звернувся до Путіна з благанням лишитися президентом, виявився актором нижньогородського театру, — це те, що називається «строкатий світ».

Ну то ви у фільмі й показуєте всю фарсовість північнокорейської ідеології, фасад якої переливається всіма фарбами любові до батьківщини та її лідера, а виворіт виявляється брехнею та лицемірством. Хіба в Росії якось інакше?

— Річ у тім, що для Північної Кореї таке життя є абсолютно природним. У них немає ніякої рефлексії ні всередині, ні зовні. Це навіть не СРСР. Цинізм радянських пропагандистів зашкалював. Я керував дитячою кіностудією у Львові, пам’ятаю ті пиятики, розгнузданість, секс на портреті Брєжнєва. У Північній Кореї такого немає. Їхнє поклоніння вождю щире. Уявити собі північного корейця, який розповідає анекдот про Кім Чен Ина, неможливо. Не тому, що вони бояться, а тому, що справді люблять вождя. А в нас усе тримається на страху. Він, звісно, знищує людину, але страх у соціумі все ж таки говорить про співвідношення су­спільства та природного стану речей. Бо коли ти вже не боїшся, не ставишся до життя як до чогось, що має до тебе стосунок, то це якраз Північна Корея.

От навіть не знаю, що краще — мирне співіснування з драконом чи страх перед ним і все одно мирне співіснування… 

— Страх одних породжує відчуття спротиву в інших. У мене є щорічний барометр — наш «Артдокфест». Ми ж як увійшли в нього 11 років тому, так ні на йоту й не відійшли від нашої фестивальної політики. Як почали, так і продовжуємо. Завжди були люди, які дякують за цікаві стрічки. А цього року мені навіть якось незручно: щодня отримую десятки слів підтримки. І це знак того, що люди бачать, усе розуміють і відчувають посилення агресії. Вони теж уже помітили ознаки глобального зламу стану суспільства. Кажуть: «Ми рік чекаємо «Артдокфест», бо хочемо відчути себе нормальними людьми в нормальному суспільстві». І це в 14-мільйонному місті, де величезна кількість культурних подій. 

Думаю, це ще туга за фільмами, що здатні аналізувати дійсність. Російські художники зараз переважно ­хочуть говорити про що завгодно, тільки не про больові точки… 

— Так, у нас дедалі більше з’являється фільмів, які не мають стосунку до сьогоднішньої реальності. Таке відчуття, ніби вони знімаються десь на планеті Альфа Центавра. Зрозуміло, що кіно — річ витратна, всі залежать від державного фінансування. Усі порядні люди, усі все розуміють, ми з ними зустрічаємося, розмовляємо, дивлячись одне одному у вічі. Багато хто відводить погляд. Що вдієш, підсвідома обережність зараз властива всім. Ми ж не стоїмо на краю платформи, коли наближається поїзд, особливо якщо минулого тижня там загинуло кілька людей.

Читайте також: Гармати, музи та бджоли

Ви надто великодушні. Насправді ніякого поїзда немає, є лише одвічне російське «как бы чего не вышло». Коли за цим принципом живуть люди мистецтва, це особливо сумний симптом.

— У російських авторів, у людей мистецтва зараз дуже слабка позиція, вони відходять від своєї безпосередньої функції. А хто не здає позицій, той або в опалі, або переїхав до іншої країни. Неможливо це не зафіксувати навіть не як загрозу, а як доконаний факт. Усе ж таки ми співвідносимо власний досвід із досвідом своїх колег. Ми бачимо, як стають успішними ті, хто раз збрехав: вони не розуміють, що саме так починається череда брехні. Їх пригрівають, заводять на посади й напівпосади, до них приходить аудиторія, яка теж уже перебуває в стані приготування до конформізму й багато в чому провокує подальшу деградацію цих художників. Замкнене коло.

А держава як заохочує цю деградацію!

— Багато хто говорить про Мєдінского (міністр культури РФ, один із організаторів і головних провідників гонінь на культури в Росії. — Ред.) зневажливо. Він, можливо, людина невелика й нерозумна, але дуже ефективно провадить політику знищення культури. Тож у цьому сенсі є надзвичайно ефективним менеджером. Аналізувати вчинки таких людей немає сенсу, тому що ми, на жаль, не можемо впливати на їхні дії. У державі відсутній не лише базовий інструмент експертних оцінок, а й громадянське суспільство як таке. Лишилися окремі зони, над якими успішно працюють спеціальні люди, знищуючи їх. Візьмімо «Артдокфест». Він, звичайно, відбуватиметься, але як і де? Як гарантувати безпеку учасникам і гостям? Або що робити, коли ніхто не погодиться надати майданчик, причому пояснить відмову, певна річ, не цензурними міркуваннями, а приблизно так: «Ви знаєте, у нас якраз на ці дні запланований дуже важливий фестиваль фільмів про бджолярів-любителів». 

Ваш недавній фільм «Рідні», який, на щастя, був у прокаті й в Україні, — це сумне спостереження й роздуми про те, що відбувається між близькими людьми, коли між ними чорною кішкою пробігає пропаганда. Рвуться, здавалося б, найміцніші зв’язки, а рідні стають не просто чужими, а ворогами. Як ви думаєте, тій сім’ї, про яку йдеться у фільмі, уже не судилося стати єдиною й дружною, як колись?

— Я зараз перебуваю у верхній точці мого внутрішнього кипіння після зриву сеансу. Якби ми говорили завтра, я охолонув би й повернувся б до об’єктивнішої розмови. Але тільки що на моїх очах людей ображали, хапали. Впевнений, що зараз, у цьому градусі, діалог не потрібен. Точніше, він неефективний. Хто ще здатний до тверезого осмислення всього, що відбувається, той не потребує додаткової аргументації. Ті, хто підвладний пропаганді, перебувають у завершальній стадії свого захворювання, фруктами та вітамінами їх не вилікуєш, необхідне хірургічне втручання.

Читайте також: Docudays UA: Культурна провокація і пранкери на крижині

Торік на «Артдокфесті» була ціла програма, що складалася з українських фільмів та фільмів про Україну, але ніяких скандалів не спалахувало. Чому «патріотичні» почуття раптом так загострилися цього року?

— Так, саме нині відбуваються постійні скандали навколо стрічок, пов’язаних з Україною, тобто знятих в Україні або про Україну. Напевне, у «патріотів» якийсь надлом: вони розуміють, що їх кинули, зрадили, але прагнуть відтоптатися не на тих, хто їх відправив помирати, а на тих, хто хоч якось намагається розібратися з процесами в нашому суспільстві.

Чи є якесь продовження історії, розказаної в «Рідних»? А що як хтось щось зрозумів, перейшов на інший бік барикад?

— За великим рахунком усі лишилися при своєму. Легкі-легкі зрушення є, але вони надто несуттєві. З ким можна було говорити раніше, з тим можна й тепер, із ким ні — і зараз не можна. Мені здається, це дуже точно відображає нинішні події в Україні: дуже важко переходити від розмови про бойові дії до цивілізованої розмови. Сподіваюся, це інтерв’ю читають люди, що здатні до аналізу. Хочу звернутися до них і сказати: мені прикро через деякі події українського повсякдення. Будь-яка революція тягне за собою дуже довгий період. Треба будувати швидко, стрімко. І ось ти зводиш другий поверх, аж тут виявляється, що фундамент не залитий.

А ти будував це з останніх сил, покладаючись на правильність свого рішення. І всі розчаровані, та ще й на тлі війни… Якби українське суспільство мало братерську підтримку Росії хоча б у вигляді мовчазного спостереження, а не війну з тисячами загиблих та колосальними втратами для економіки, коли щодня стоїть дилема: закупити бронежилети для солдатів чи підручники для школярів. Дії Росії абсолютно безсовісні. Не хочеться казати нічого пафосного — саме безсовісні. І ці люди, які приходять зривати покази, — за всієї моєї неповаги до кожного з них окремо, — є жертвами. Вони одурманені. Та що там казати, вся країна одурманена, просто ці зовсім уже агресивні.