Тeрoр. Штoрмoвe пoпeрeджeння

Фoтo: УНІAН

 Прислів’я прo мужикa, який нe пeрexрeститься, дoки не зачує грім, — це про нас. Про нашу державну політику у сфері безпеки зок­рема. Від 2001 року, коли боротьба з тероризмом стала світовим трендом, наші можновладці теж долучилися до цього процесу. Радше за інерцією чи, як то кажуть у народі, за компанію. Ухвалювалося відповідне законодавство, а коли десь щось у Західній Європі вибухало, то в Київському метрополітені з’являлися посилені наряди поліції із собаками й металошукачами. На початку 2000-х навіть побутувала дурнувата приказка «яка країна, такі й теракти». 2014-го все різко змінилося: ми маємо тривалу Антитерористичну операцію, маємо цілком конкретного ворога, але мужик і грім — це й досі про нас.

Винесено чимало уроків з часу «русской весны». Хай там що хтось каже, а уявити, що сьогодні проросійські бойовики, добре доповнені підкріпленням із Бєлгорода, Курська тощо, можуть захопити бодай районну раду навіть у прикордонному містечку, доволі складно. Чому? Бо «грім» 2014-го добре запам’ятали і вжили відповідних заходів. Чи цього задосить? Ні. 9 травня щороку дедалі більше скидається на «перекличку» ворожих сил усередині країни, і кількість тих сил не зменшується. Отже, недопрацювання є.

Читайте також: Основною версією теракту проти полковника ГУР Шаповала є російський слід – Матіос

Мало не щодня у зведеннях поліції читаємо про вибухи гранат за сотні кілометрів від фронту. Ніхто навіть на найвищому рівні не приховує: країна переповнена нелегальною зброєю. І вона не мовчатиме — це закон. І в тій канонаді випадкових, часто просто внаслідок п’яних витівок, вибухів та пострілів чуємо вже й інші, прицільні та добре сплановані. Вбивство екс-депутата Держдуми РФ Воронєнкова, замах на Аміну Окуєву та Адама Осмаєва й зовсім недавній вибух автомобіля, що забрав життя полковника ГУР Максима Шаповала, — все це в Києві, далеко від боїв на Донбасі. Кожен такий напад — глузлива посмішка ефесбешника: «Ну що, спокійно у вашому тилу?». Та й на фронті помітна інша тактика: підрив автомобіля співробітників СБУ в Костянтинівському районі Донеччини — яскравий приклад того, що навіть працівники нашої спецслужби, контррозвідники можуть бути жертвами диверсій. Боротьба з тероризмом — справа надзвичайно складна, країни Заходу також не завжди демонструють високу ефективність у цьому питанні. Однак там важливі чини секретних служб не стають об’єктами атак — настільки близько ворог не може підібратися. Нинішні реалії вказують на те, що терористи на нашій території почуваються більш ніж упевнено. Отже, є агентура, сили й засоби для вчинення таких зухвалих замахів.

Якщо ворог на якомусь етапі обрав тактику «великого стояння» на Донбасі, це аж ніяк не означає, що він не шукатиме «дірок» у нашій обороні деінде: у кібер­просторі, серед політичних сил, антитерористичній діяльності в тилу

«Гібридна війна» — це такий самий модний термін, як свого часу був «боротьба з тероризмом». Його значення і масштаб ніби всі розуміють, прагнуть протидіяти, але так, щоб по-справжньому, на повну силу не готові. Важко, дорого, виснажливо. В Україні мало хто звик так працювати: не гасити пожежі, а витрачати час і гроші на профілактику й дезінфекцію. Увесь час панує настрій: та для чого ті тривоги, може, минеться, війна — це ж так далеко. І це питання не лише до державних органів. Остання кібератака, якої зазнала Україна, вдарила як по «казенних» структурах, так і по приватних компаніях. Виявилося, більшість до таких випробувань не готова. Коли світом гуляв WannaCry, у нас про нього говорили переважно у вузькопрофесійних колах. Але тепер таки дочекалися «грому» й, здається, «перехрестились». Якщо в державному апараті, можливо, і буде більше показухи в кібербезпеці, аніж реальної справи, то в бізнес-колах реагуватимуть жвавіше: ніхто не хоче втрачати прибутки через комп’ютерні віруси. 

Час уже нарешті прокинутися від хуторянського сну. Так, у нас своя війна, корупція і сила-силенна «місцевих особливостей», однак живемо ми в глобальному світі й від жодної з його загроз не захищені на 100%. Якщо росіяни вміють здійснювати кібератаки на Францію і США, то великою наївністю буде думати, що вони не наважаться відпрацьовувати подібні прийоми на такій «любій» їм Україні. 

Ми маємо справу з дуже вигадливим ворогом. Згадаймо Крим. Росіяни діяли за добре прорахованим сценарієм, у той час як Київ розгубився, а тодішні очільники держави повторювали завчене на Майдані: «Не піддаватися на провокації». Втім, той урок, здається, засвоїли, хочеться вірити, що «ніколи знову». Якщо ворог на якомусь етапі обрав тактику «великого стояння» на Донбасі, це аж ніяк не означає, що він утратив до нас інтерес і не шукатиме «дірок» у нашій обороні деінде: у кібер­просторі, серед політичних сил, антитерористичній діяльності в тилу. Найгірше, що можна робити в цьому випадку, — діяти ситуативно, це лише розпалюватиме апетит у кремлівських стратегів. Тому найкращими новинами на сьогодні можуть бути ті, у яких розповідається, як наші спецслужби запобігли тим чи іншим диверсіям ворога. Тільки по-справжньому, без постановок та імітацій. 

Читайте також: Генсек НАТО прокоментував потужну кібератаку проти України

Безумовно, профілактика й дезінфекція тягнуть за собою певне обмеження прав і свобод. Можливо, ми навіть втратимо кілька пунктів у рейтингах міжнародних правозахисних організацій. Власне, нас уже критикували: спочатку за блокування російських телеканалів, потім російських онлайн-сервісів. Утім, ця критика, по суті, вже нічого не змінить — треба рухатися далі. І хоч би як поборникам «свободи слова в чистому вигляді» хотілося виступити захисниками головреда «Страна.ua» Ігоря Гужви, його діяльність не має стосунку до того, що в цивілізованому світі звикли називати журналістикою. А от до питання інформаційної, а відтак державної безпеки — безпосередній. Єдина річ, у якій тут може вкотре «проколотися» влада, — обмежитися PR-затриманням і дозволити адвокатам розвалити справу в суді. Вийде точно за висловом відомої особи: «Батя, ми старалися».

У Франції, де в суспільстві сильні ліві настрої й поширене невдоволення тим, що держава та її силові органи мають забагато повноважень, після низки терактів був оголошений тривалий надзвичайний стан. В Україні наразі тільки анонсований «новий формат», який прийде на зміну АТО. Втім, річ навіть не в термінології та правових статусах, а в тому, чи готова уся країна — і її волелюбні громадяни, і її владна верхівка — прийняти новий порядок денний, першим рядком у якому будуть профілактика й дезінфекція як головні засоби для подолання вірусів, антитіла до котрих у нашому організмі поки що виробляються в недостатній кількості.