Світoвa пoлітикa у 2017-му: стaбільнo тривoжні

Фoтo: reuters

Цeй рік у світі минув під знaкoм вибoрів. Відкривaв йoгo Дoнaльд Трaмп інaвгурaційнoю прoмoвoю 20 січня в стaтусі прeзидeнтa, a далі Європа боялася весняних виборів у Франції. У щорічнику прогнозів від The Economist і Тижня «Світ у 2017» автори писали, що європейські центристи будуть безпорадними перед популізмом, а президентство Трампа ознаменує початок нового, похмурішого світового порядку. Відволіктися можна було хіба що на читанку про нові техніки редагування генів, виведення на масовий ринок безпілотних авто й про те, як розумні кухні вчаться закуповувати продукти та готувати сніданки завдяки інтернету речей.

Рік голосу

У ЄС 2017-го популісти й радикали не зробили одномоментної революції. Їхній поступ загальмувала перемога Емманюеля Макрона у Франції. Вона ж додала впевненості в собі поміркованим політикам і нового дихання розмовам про цінність ЄС, особливо серед давніших його членів і ліберальної публіки, а також про попит на новий порядок денний, який більше надихатиме виборців. У деяких країнах мейнстрим (і неочікуваний розвиток подій) змінив порядок денний популістів, а не навпаки. 

Один із прикладів — Німеччина. Там вибори до Бундестагу забезпечили непереконливу перемогу Християнсько-демократичному союзу Анґели Меркель. Але разом із нею фрагментацію парламенту (багато голосів набрали права євроскептична «Альтернатива для Німеччини» та Вільна демократична партія). А ще проблеми з формуванням коаліції: лідер вільних демократів у останній момент відмовився долучитися до уряду ХДС. Тож Меркель довелося починати переговори з традиційним партнером — Соціал-демократичною партією. Наразі перемовини із СДП тривають. Якщо вони закінчаться нічим, Меркель доведеться створювати уряд меншості й покладатися в голосуваннях на ситуативну підтримку інших політсил. Це означає більше суперечок, тяганини і втоми в очах виборців. Та, попри все, ­німецький політичний мейнстрим, схоже, перемолов крайній популізм: АдН, яку інші партії вважають надто токсичною для співпраці, замість того щоб впливати на порядок денний поміркованого політикуму, сама розкололася після тріумфу на виборах. 

Читайте також: Сіль Європи

Дещо схожа ситуація в Іспанії. Там вибори 2015 року фрагментували політичну сцену: електорат привів до парламенту двох новачків — центристів «Сьюдаданос» і коаліцію з різних лівих сил «Подемос». Остання фінішувала третьою. Раніше у ЗМІ її лідер Пабло Іґлесіас казав про те, що його партія протистоятиме диктату ЄС у питаннях суворої економії (бажано в тандемі з південних країн, зокрема з Грецією та лівою СІРІЗА, яка там при владі), виступатиме за вихід Іспанії з НАТО, висловлювався критично щодо санкцій проти Росії. Зрештою партія не потрапила до уряду. Це дещо посунуло її з політичного процесу. У такому статусі конвертувати риторичну пасіонарність, до якої звик виборець, у зіставну політичну складно. З часом у партії почалися внутрішні конфлікти. Одним з останніх факторів розколу стала криза в Каталонії, де депутати сестринської політсили проголосували за незалежність провінції. Це вдарило по репутації «Подемос» на національному рівні (її центр не підтримував від’єднання, але вимагав у Мадрида дозволити референдум, що суперечить нинішній Конституції). Тим часом політичний мейнстрим (консерватори, соціалісти та центристи) виступив єдиним фронтом за єдність країни. Опитування від SigmaDos на кінець жовтня засвідчили падіння підтримки «Подемос» серед виборців з 24,5% у 2015-му до 15,3%. 

Утім, поки на одному фланзі революціонери сваряться між собою, на іншому вони здобувають можливості для впливу на розвиток ЄС.

На чолі Австрії стала нова коаліція з правопопулістською Австрійською партією свободи. Вона виступала проти міграційної політики ЄС, а торік її керівництво підписало угоду про співпрацю з «Единой Россией», пропонуючи себе в ролі такого собі посередника між Владіміром Путіним і Дональдом Трампом (під час виборчої кампанії представники партії зустрічалися, зокрема, з Майклом Флінном). Зараз австрійські свободівці видаються поміркованішими: вони підписали коаліційну угоду, у якій новий уряд країни декларує проєвропейськість. Днями новообраний канцлер Себастьян Курц заявив, що солідарна з ЄС політика в питанні санкцій проти Росії не зміниться (хоча раніше критикував їх) і що референдуму про вихід Австрії з ЄС не буде. Тут мейнстрим і популісти вплинули одні на одних: перші змінюють європейський підхід до міграційної стратегії, другі знижують градус радикалізму. Але якою буде позиція австрійського уряду, наприклад, щодо реформ у Євросоюзі? 

У травні 2018-го вибори відбудуться в Італії, одній із найбільших економік євроспільноти. Нинішні опитування показують першість «Руху 5 зірок». Його лідер каже у ЗМІ, що хоче перегляду правил економічного функціонування ЄС і референдуму стосовно членства в єврозоні, якщо Брюссель не прислухається до Рима. Він проти збільшення оборонних бюджетів, поки інші у ЄС говорять про нарощування обороноздатності. І якщо деінде переймаються поширенням фейкових новин, то «Рух 5 зірок» розповсюджує фейки, теорії змов і прокремлівські матеріали серед мільйонної аудиторії. Американський сайт BuzzFeed у розслідуванні за 2016 рік наводив приклади заголовків на кшталт «Правда, яку вони намагаються від нас приховати» у близьких до партії блогах. Під ними публікуються історії про таємне американське фінансування контрабандистів, які возять мігрантів із Північної Африки до Італії, або матеріали, що посилаються на джерела на кшталт російського Sputnik. 

Читайте також: Трамп і Єрусалим: світ опирається, електорат підтримує

Також наступного року вибори в Угорщині. Рейтинги очолюють правляча партія «Фідес» і крайня права ­«Йоббік». Вони стримують власний євроскепсис, бо агітувати за вихід із ЄС угорським політикам невигідно, а населення їхньої країни переважно налаштоване проєвропейськи. Крім того, угорському істеблішменту цікаве фінансування з європейських фондів. Але це не заважає критикувати зовнішньополітичний порядок денний ЄС, зокрема щодо Росії, приєднуватися до хору голосів проти міграційної політики, а також до клубу тих, хто виступатиме проти реформ ЄС, про які зараз говорять у більших і давніших членах спільноти (більше централізації у фінансових питаннях, наближення до федеральної структури). 

У схожому ранзі уряд Польщі: вона не прагне виходу з ЄС, але хоче його змін і опирається реформам, які пропонуються давнішими членами. Оскільки нинішня внутрішня і зовнішня політика Варшави не сприймається у ЄС, вага її голосу зменшується. 

У 2017 році в ЄС викристалізувалися заклики до реформування клубу від Емманюеля Макрона. Вони знаходять відклик у найбільших і давніших членах союзу, зокрема у Франції, Німеччині, Іспанії. Але не в багатьох менших і новіших його учасниць, які мають свої претензії до Брюсселя, однак бояться «Європи різних швидкостей» і власної маргіналізації в такому форматі.

У США рік минув стабільно неспокійно: у суспільстві нагнітається розкол і напруження; Адміністрація Трампа не без проблем, але проштовхує обіцяні економічні зміни; усі очі звернені на Північну Корею та словесну війну між лідерами двох країн. У Державному департаменті зберігається недоукомплектованість, а його очільника Рекса Тіллерсона нещадно критикують. Утім, всередині 2017-го спецпосланцем США на переговори щодо України призначено Курта Волкера, а у вересні заступником держсекретаря з питань Європи та Євразії Весса Мітчелла. Обоє мають адекватну позицію стосовно російської загрози й трансатлантичних зв’язків США, особливо з державами, що сусідять з РФ. А постійна дискусія про втручання росіян у американську політику, яка розпалює інтерес до розслідувань інших тем, — від шпигування за комунікаційною інфраструктурою навколо Кремнієвої долини з російського посольства у Сан-Франциско до кібератак і дезінформації — не дає самому Трампу повернутися до позицій, дружніх до Кремля. 

Росія та Україна в західних медіа

У 2017-му цікаво було спостерігати за тим, як зміщувалося висвітлення російської загрози в західних медіа. У 2014–2015 роках її обговорювали здебільшого як небезпеку для України. Тепер дедалі частіше на Заході про неї згадують у контексті власної безпеки.

У США російська тема практично не зникає зі ЗМІ. Регулярно з’являються журналістські розслідування, проводяться публічні обговорення. Європа не відстає. У листопаді в Atlantic Council вийшов звіт «Троянські коні Кремля 2.0» про російські впливи в Греції, Італії та Іспанії. Минулого місяця уряд останньої заявив, що, за даними розвідки, групи, котрі базувалися в Росії та Венесуелі, поширювали через соцмережі «дезінформацію» у зв’язку з каталонським референдумом. Експерти аналітичного центру The Hague Center for Strategic Studies (Гаазького центру стратегічних досліджень) у звіті «Всередині кремлівського будинку дзеркал» рекомендують «не боятися закривати російські телеканали, коли на те є обґрунтовані причини», або через вимоги більшої прозорості в законодавстві «ідентифікувати політиків, НУО та інших гравців у наших суспільствах, котрі висловлюються від імені Росії». 

З одного боку, це добре для України, яка давно каже про те, що масштаби російської загрози не обмежуються Донбасом чи Києвом. Але проблема в тому, що вона сама у світових ЗМІ постає практично без винятку в контекстах, пов’язаних із корупцією та гальмуванням реформ. Інтерес до української тематики активізується тоді, коли в Києві відбувається щось скандальне на кшталт пригод Міхеїла Саакашвілі на даху. 

Читайте також: Як Росія використовує членство в Радбезі ООН

Останню хвилю особливо гострої уваги до України в західних ЗМІ здійняв наступ на НАБУ й антикорупційних активістів. «Час називати речі своїми іменами в Україні: реформи, запущені після Майдану 2014-го, стагнують», — пише редактор рубрики «Європа» Financial Times. «В Україні безлад, Захід має тиснути більше, аби вона боролася з корупцією», — читаємо в The Economist. Хоча водночас обоє авторів наполягають на тому, що «краху України допустити не можна», і «ставки там надто високі, аби відступити». 

Якщо в політичному полі комунікація України назовні провалюється, то в інших сферах навпаки. У жовтні цього року вийшла нова праця американського історика Енн Епплбом «Червоний голод: Війна Сталіна проти України». Її вже відрецензували багато англомовних ЗМІ. Того самого місяця англійською вийшла книжка історика Сергія Плохія «Утрачене царство: Гонитва за імперією та формування російської нації». У ній він привертає увагу до феномену російського імперіалізму, що актуалізувався через анексію Криму. У 2016 році також англійською вийшла його книжка «Брама Європи: Історія України», яку рецензували топові англомовні видання. Колишній посол США в Україні Стівен Пайфер улітку видав книжку «Орел і тризуб: Американсько-українські відносини в бурхливі часи», в якій описав історію розвитку цих відносин у період із 1992 по 2004-й. Усе це повільно, але заповнює лакуну в якісній інформації про Україну, доступній англійською та іншими мовами. 

У New Europe 100, цьогорічному рейтингу інноваторів Центральної та Східної Європи від Res Publica, Google та Financial Times, сім проектів з України. Наприклад, власники PassivDom, що робить надруковані в 3D будинки на сонячній енергії; засновник BIOsens — виробника біосенсорів для виявлення мікотоксинів у продуктах харчування; творці Robo Wunderkind — робота, який вчить дітей віком від п’яти років писати коди. 2017-го підприємець Євген Ерік залучив на Kickstarter, платформі для збору коштів, понад $100 тис. на свій проект розумних жалюзі SolarGaps, що генерують енергію із сонячного світла та контролюються зі смартфона.

Утім, на міжнародній арені Україні цього не досить. 

——————

▶ 19 грудня Генасамблея ООН проголосувала за резолюцію про ситуацію з правами людини в Криму. Зокрема, вона вимагає від РФ виконати постанову про припинення дискримінації кримських татар, українців, яку Міжнародний суд ООН виніс у процесі «Україна проти Росії». Також посилається на міжнародне гуманітарне право, яке застосовується в умовах міжнародного конфлікту. Тобто ситуація в Криму трактується як міжнародний збройний конфлікт.

▶ 20 грудня вийшов перший звіт Європейської комісії в межах механізму призупинення безвізового режиму для України, Молдови та Грузії. У ньому зазначено, що загалом критерії безвізу Україна виконує. Але має забезпечити незалежність, ефективність і стійкість антикорупційних інституцій, створити антикорупційний суд. Нинішні тенденції до підривання роботи НАБУ та САП мають припинитися. Потрібно відновити довіру до НАЗК і створити дієву систему перевірки е-декларацій.