Стимулювaти рoзвитoк. Як рeaлізувaти eкoнoмічний пoтeнціaл

Фoтo: УНІAН

Нa прeс-кoнфeрeнції зa підсумкaми рoбoти уряду в 2017 рoці прeм’єр-міністр зaявив, щo aгрoпрoмислoвий та гірничо-металургійний комплекси, а також модернізація інфраструктури й розвиток ВПК в уряді бачаться ключовими драйверами економічного зростання у 2018-му, на яких відтак і буде зосереджена основна підтримка уряду. А щоб підтримати українських експортерів, планується створити експортно-кредитне агентство для забезпечення дешевими позиками. Два роки тому бачення владою пріоритетних галузей української економіки було дещо інакшим. Тоді до трійки, на яку робили ставку в керівних кабінетах, входили АПК, ІТ та енергозбереження. Втім, у кожному випадку у владі більш чи менш влучно констатували поточні тренди в українській економіці, намагаючись «осідлати» їх. Тоді як мало б ітися про більш проактивну позицію: визначення та сприяння розкриттю потенціалу нових точок зростання. 

Змінити кут зору

Візьмімо для прикладу гірничо-металургійний комплекс. Справді, у секторі останнім часом спостерігаються пожвавлення виробництва й зростання експортних цін, яке має шанси тривати й 2018-го. Але чи дає це підстави робити ставку на ГМК у його нинішньому вигляді як драйвер економічного зростання? Адже Україна належить до країн старої 

металургії, позиції яких на світових ринках протягом останніх десятиліть з об’єктивних причин лише послаблюються. Наприклад, лише з початку ХХІ століття виробництво сталі у світі зросло з 0,85 млрд т у 2000-му до 1,63 млрд т у 2016-му — на 780 млн т. При цьому в Китаї динаміка становила майже 680 млн т (із 128,5 млн т до 808,4 млн т), Індії — майже 69 млн т (із 26,9 млн т), Південній Кореї — 25,5 млн т (від 43,1 млн т), Туреччині — 19 млн т (від 14,3 млн т), Ірані — 11,3 млн т (з 6,6 млн т), у низці менших виробників в Азії — 2,5–3, а то й десятки разів (В’єтнам — з 0,3 млн т до 5,2 млн т, ОАЕ — з 0,1 млн т до 3,2 млн т). Відбулося це на основі створених там саме за ці останні 15–20 років сучасних металургійних потужностей. Поява цих потужностей спочатку обмежувала можливості для українського експорту на відповідні ринки, а потім загострила конкуренцію між ­новими виробниками та українськими по­ста­чаль­никами вже на ринках третіх країн. 

Доки названі країни «нової металургії» динамічно нарощували продуктивність, у країнах «старої металургії», де потужності були створені 50–100 і більше років тому, а потім у найкращому разі лише проходили більш чи менш глибоку модернізацію, навпаки, тривали скорочення або стагнація виробництва (наприклад, у ЄС із 193,5 млн т до 162,3 млн т, США — із 101,8 млн т до 78,6 млн т, Україні — із 31,8 млн т до 24,2 млн т). При цьому, на відміну від більшості інших країн «старої металургії», де продукція збувається переважно на внутрішньому ринку, який у різний спосіб захищають від конкурентів, український ГМК усе ще орієнтований на 70% і більше на зовнішні ринки. А там наша застаріла металургія просто не має конкурентних переваг перед країнами «нової металургії», де сучасні підприємства значно ефективніші й ще довго не потребуватимуть серйозної модернізації. 

Тому в ГМК основний потенціал розвитку пов’язаний насамперед із нинішньою ситуацією: доки Україна залишається великим експортером напівсировинної металургійної продукції, зі збутом якої відчуває щодалі більші труднощі, зростає імпорт металовиробів зі значно вищим рівнем обробки. Так, наша країна є великим імпортером плоского прокату з гальванічним покриттям, прокату й заготовок із нержавіючої сталі, нескладної продукції металообробки (гвинтів, болтів, гайок, резервуарів для різних речовин, ланцюгів, дротів, тросів, канатів, ґрат), ручного інструменту (гайкові ключі, плоскогубці, пилки, лопати, сапи, граблі, сокири, коси), металевих столових та кухонних виробів, сантехнічного металевого обладнання тощо. Модернізація виробництва, створення нових його напрямів та поглиблення переробки, а не нарощування експорту напівфабрикатів чи сировини — ось що лишає шанс на розвиток українського ГМК у нових умовах. 

Подібна ситуація і в агропромисловому секторі. Тут у нас справді перспективи, зокрема й на зовнішніх ринках, у рази більші, ніж у металургії, адже маємо очевидні конкурентні переваги — величезний потенціал, який у розрахунку на одного жителя не має аналогів у Європі, та й у світі їх небагато. Однак не можна забувати, що сільське господарство та навіть харчова промисловість — це ще не весь АПК, хоча в нас останнім часом їх часто ототожнюють не лише журналісти чи політики, а й експерти. Якщо частка власне сільського господарства у ВВП та зайнятості більшості розвинених країн зазвичай становить 2–5%, то в агропромисловому комплексі — 20–25% і більше. В останньому традиційно вирізняють три основні складові. Перша — власне сільське господарство. Друга — заготівля, зберігання, транспортування, переробка й реалізація сільськогосподарської сировини та виготовлених із неї харчових продуктів. Третя включає ті галузі промисловості, які випускають засоби виробництва для сільського господарства й харчової промисловості (агротехніка, обладнання для тваринництва, харчової промисловості, мінеральні добрива, комбікорми та продукція мікробіологічної промисловості, сільськогосподарське виробниче будівництво). 

Наразі в Україні реалізується, у чомусь гірше, у чомусь краще, потенціал насамперед першої складової АПК. Від неї дуже відстає друга. Через дефіцит потужностей для якісного зберігання, переробки та транспортування українське сільське господарство щороку зазнає значних збитків, стримується його зростання, у міжсезоння доводиться імпортувати значну частину фруктів, ягід та овочів замість того, щоб експортувати їх. І зовсім критична ситуація з третьою складовою. Агропромисловий сектор в Україні сьогодні розвивається на основі масштабного імпорту техніки, обладнання, добрив, насіння та засобів захисту рослин, обсяг увезення яких щороку вимірюється мільярдами євро. Причому в деяких сегментах тут спостерігається майже монопольна залежність від імпорту, що свідчить не лише про ігнорування вже сьогодні дуже місткого ринку, а й про ризики для стабільності розвитку АПК, зараз найбільшого й одного з найперспективніших секторів української економіки. Це, з одного боку, свідчить про проблеми галузі, а з другого — про значний потенціал збільшення виробництва й зайнятості. А питома вага сільського господарства й пов’язаних із ним галузей у ВВП та зайнятості, навіть за його високої механізації та ефективності, може бути в кілька разів більшою, ніж у європейських країнах. 

Тому в АПК потрібно орієнтуватися на локалізацію галузей, які забезпечують сектор: агротехнології та їх розробка, агрохімія, виробництво техніки, насінництво, логістика й інфраструктура, ІТ в сфері АПК, біологія та хімія, прикладні розробки, підготовка професійних кадрів, яких у секторі бракує, державна підтримка якісної переробки та адаптації стандартів до європейських для виходу на нові ринки, адаптація і під запити інших країн, де є свої особливості. Ще перспективніший напрям — модернізація й оновлення застарілого парку сільськогосподарської техніки та обладнання, без чого неможлива повноцінна реалізація галузевого потенціалу України. Ринок цієї продукції вже сьогодні є висококонкурентним. Наприклад, за першість у постачанні тракторів із частками близько чверті змагаються виробники з Білорусі та США, у другому ешелоні йдуть постачальники з низки європейських країн (Нідерланди, Німеччина, Франція, Польща) та Китаю. Це створює передумови для їх залучення до виробництва продукції в Україні з поступовим збільшенням частки вироблених на місці деталей.

Інтелектуалізація економіки

IТ-сектор, особливо у тому вигляді, у якому він зараз розвивається в Україні, не потребує значних інвестицій, має велику кількість мотивованих людей, які готові в ньому працювати, і попит на цей продукт за кордоном. Проте наразі він зростає в нас переважно на основі аутсорсингу, а самі гравці сектору визнають, що він не зможе стати панацеєю для всієї вітчизняної економіки чи вирішити проблему колосального безробіття щонайменше в середньостроковій перспективі. 

Важливо сприяти розвитку тих галузей ІТ, які були б орієнтовані на випуск кінцевої продукції для інших секторів економіки з високим потенціалом зростання в Україні: АПК, ВПК, енергозбереження тощо. Такий симбіоз здатен збільшити додану вартість українських програмістів і сприяти переходу вітчизняного ІТ-сектору від аутсорсингу для іноземних компаній до випуску готового продукту в Україні як для внутрішніх потреб, так і для експорту. 

Окрім того, в інноваційному та інтелектуальному виробництві з високою доданою вартістю Україна могла б орієнтуватися на ті ніші світового ринку, які тільки формуються, і зростати разом із ними. Адже потіснити інші країни у сферах, де вже сформувалися потужні лідери й ринок давно поділений і переділений, навряд чи вдасться. Наразі в нас немає для цього ані конкурентних переваг, ані місткого внутрішнього ринку для нарощування «м’язів». 

Уряд повинен подбати, щоб в Україні стало вигідно ризикувати із запровадженням найрізноманітніших інноваційних розробок. Адже зараз класичних інвестицій у нові розробки та дослідження в нас фактично немає. Бізнес якщо й вкладає кошти, то хіба що в модернізацію своїх виробництв, закуповуючи обладнання чи технології, які вже були випробувані в інших країнах. Високі кредитні ставки та рентабельність монополізованих великим бізнесом ресурсних галузей економіки роблять недоцільною ризиковану діяльність у сфері інновацій. І ця проблема потребує радикальних дій уряду. З одного боку, демонополізація та позбавлення можливості отримувати надприбутки від ресурсних галузей економіки, а з другого — державні програми податкового заохочення чи й страхування ризиків здатні підштовхнути український бізнес, причому не лише великий, а й середній, до інноваційних експериментів. 

Великий потенціал має військово-промисловий комплекс. Адже потреба в безпеці залишатиметься надзвичайно гострою для України на довготривалу перспективу. І це створює передумови для появи нових виробництв та цілих галузей. Однак для цього потрібно демонополізувати, зробити прозорим і конкурентним державне оборонне замовлення. Крім того, важливо переймати найкращий досвід країн, де військові замовлення і фінансування нових розробок у ВПК пов’язані з обов’язковою наявністю технологій подвійного використання. Адже в такий спосіб створюються умови для використання продукції не лише у військових, а й у цивільних умовах, а отже, виникає мультиплікаційний ефект для розвитку економіки в результаті державного фінансування армії та пов’язаних із її озброєнням виробництв. 

Окрім розвитку високоінтелектуальних секторів української економіки потужною конкурентною перевагою України залишається транзитний потенціал, який у світлі останніх геополітичних змін потребує активних урядових зусиль для адаптації до нових умов. Вочевидь, поступово зменшуватиметься значення напрямку Схід — Захід, який традиційно був ключовим для отримання країною вигід від транспортування енергоносіїв і вантажів. Дуже багато також залежатиме від здатності уряду та керівництва Нафтогазу знайти новий формат транспортування газу українською ГТС уже європейськими компаніями після завершення чинного контракту на його транспортування Газпромом. 2018 та 2019 роки матимуть у цьому вирішальне значення. 

Хай там як, а конфронтація з Росією змушуватиме ключових зацікавлених гравців мінімізувати ризики та принаймні диверсифікувати традиційні маршрути. Тому ще більших зусиль уряду потребує підтримка альтернативних напрямів використання транзитного потенціалу України. Зокрема, це стосується розвитку інфраструктури для збільшення транзитного потоку за напрямками Північ — Південь та Північний Захід — Південний Схід. Останній, відомий також як ЄАНТК, здатний перетворити Україну на важливого вигодоотримувача від транспортного потоку Шовковим шляхом із країн Каспійсько-Кавказького регіону та Ірану до Польщі, Німеччини, країн Бенілюксу й у зворотному напрямку.