Пoлітичнe зaбaрвлeння біoлoгії зa чaсів Стaлінa пoрoдилo цілу тeчію xибниx вчeнь, щo дістaлa нaзву «лисeнківщинa»

Мaтeріaл друкoвaнoгo видaння

№ 3 (530)

від 17 січня

«Укрaїнський тиждeнь»

20 листoпaдa випoвнився 41 рік від дня смерті Трофима Денисовича Лисенка, нашого співвітчизника, який відіграв зловісну роль у долі радянської та, зок­рема, української біології. Постать Лисенка стала уособленням того, що відбувається з наукою в тоталітарній державі, коли нагору буквально по кістках конкурентів вилазять пройдисвіти й гуртують довкола себе таких самих нездатних до наукової діяльності, зате гучних і вірних «лінії партії» людей.  Псевдонауковці є в будь-якому суспільстві й будь-де здатні вибивати гроші під свою діяльність. Наприклад, американці Мартін Флейшманн та Стенлі Понс у 1989 році заявили, буцімто змогли запустити реакцію холодного термоядерного синтезу за кімнатної температури. Тобто дати людям невичерпне дешеве джерело електричної енергії. По суті, їхній прилад — це каструля із соляним розчином, через який пропускали електричний струм. І в їхні нісенітниці вірили! Флейшманн і Понс не сходили з обкладинок журналів, не вилазили з телевізійних шоу, вибили собі 30 млн інвестицій, а тодішній віце-президент АН СРСР Анатолій Лоґунов навіть за­явив, що зміг повторити їхній дослід. Проте справжні фізики скоро розкусили пройдисвітів.  

 

Коли це стає мейнстримом

Псевдонаука піднімає голову й у часи економічних та соціальних потрясінь. Пригадати хоча б бум екстрасенсів у 1990-ті. Проте лише в тоталітарних державах вона може царювати довго, пригнічуючи будь-яку розумну критику. В умовах, коли громадські дискусії неможливі, інститут репутації знищено, коли питання «яка наука більше наука» вирішується не на наукових диспутах, а кількома партійними вождями й за відхиленням від «єдино правильної лінії партії» йдуть репресії, псевдонауковці розмножуються, мов хворобоносні бактерії в сприятливому середовищі.   

Читайте також: В’ячеслав Липинський. Спадщина

6 серпня 1940 року в Чернівцях було заарештовано Ніколая Вавілова, всесвітньо відомого селекціонера, генетика, колишнього голову Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (ВАСГНІЛ). Окрім стандартних для тих часів «контрреволюційної діяльності» та «шкідництва» в постанові про арешт зазначалося: «За проведення роботи з дискредитації нових наукових теорій у галузі яровизації та генетики, висунутих Лисенком та Мічуріним». Вавілов дістав смертний вирок, який згодом замінили на 20 років ГУЛАГу. Помер у січні 1943-го в саратовській тюрмі. За іронією долі на початку кар’єри Лисенка Вавілов симпатизував йому і певною мірою допоміг стати саме тим, ким той став. Кар’єра Лисенка, простого агронома із селекційної станції в Азербайджані, пішла вгору після статті в газеті «Правда» 1927 року. «Правда», а згодом й інші радянські газети писали про «відкриття агронома Лисенка». «Відкриття» полягало ось у чому: якщо потримати паростки озимої пшениці на холоді, потім її можна засіяти навесні як звичайну ярову. Озима і ярова — два різні види пшениці. Першу засівають восени, а другу — навесні. На початку весни ті паростки ярової, що збереглися, швидко ростуть. Так можна збирати два врожаї на рік. Проте можуть бути й проблеми, якщо зима занадто холодна чи надто тепла або якщо паростки загубила рання повінь. «Відкриття» Лисенка давало змогу вирішити цю проблему.

масового розвінчання лисенківщини з покаранням винних у смертях науковців і в розгромі цілих наукових напрямів не сталося. Адже це кинуло б тінь на всю правлячу верхівку Радянського Союзу

У липні 1929 року газети сповіщали, що батько Лисенка, полтавський селянин, протримав два мішки з озимою в снігу, а потім отримав неаби­який урожай. Згодом нарком землеробства УРСР Олександр Шліхтер у листі в газету «Правда» додав факт, нібито сам Лисенко привіз батькові озиму й наказав поставити експеримент. Та, швидше за все, Денис Никанорович Лисенко не ставив ніяких експериментів, а просто хотів урятувати своє майно під час колективізації.

 

Уже під кінець року для Лисенка створили лабораторію в Одеському інституті генетики і селекції. Колективізація набирала обертів, і новоспечених колгоспників змусили сіяти озиму навесні, а потім в анкетах відмічати свої результати. Анкети заповнювалися випадковим чином, і сумарний результат показав ефективність методу Лисенка. Великої шкоди сільському господарству завдала його ідея каструвати квіти, щоб дати їм можливість опилюватися будь-яким пилком, що літає в повітрі. Сотні тисяч колгоспників за трудодні пінцетами та ножицями видаляли пильники з квітів. Те, що метод не дасть жодної користі, Лисенка не хвилювало. Його більше турбувала нестача пінцетів: він потребував 800 тис. пінцетів та ножиць і стільки само колгоспників для безглуздої роботи. У газетах писали не про зібраний урожай, а про кількість кастрованих квітів, подаючи це як прорив радянської науки.  

 

Догоджай і володарюй

 

У 1935 році Лисенко вперше виступив у Кремлі й сподобався Сталінові. А надто його обіцянки на третину підняти урожайність пшениці, адже країна ще відчувала наслідки колективізації та голоду. Лисенко казав саме те, що хотіли почути лідери держави. Його тактика полягала в тому, щоб пообіцяти владі чудо, а потім звинувачувати когось у провалі (кулаків, «реакційно налаштованих» генетиків), далі давати нові обіцянки, що мають забити в інформаційному полі поперед­ній провал.

 

Про себе Лисенко відзивався скромно, навіть принизливо, а свою теорію називав мічурінською біологією. Він розумів, що надмірна самореклама може не сподобатися диктаторові. Селекціонер Іван Мічурін, між іншим, до теорії Лисенка не мав майже жодного стосунку, але він помер у 1935 році й не міг зарадити використанню свого імені для відвертої лженауки.

Читайте також: Перша поява лінії Керзона

Лисенко покладався на теорію Ламарка, що наступні покоління наслідують набуті пращурами ознаки. Від себе додав, що одні організми можуть перетворитися на інші під впливом нав­колишнього середовища. Наприклад, сосна перетвориться на ялину, якщо її насіння вирощувати в сприятливих для останньої умовах. Це суперечило всім відомим законам біології та еволюції, зате чудово вписувалося в панівну марксистсько-лєнінську філософію. Вагомості теорії додавав Енґельс у своїй «Діалектиці природи». Він не був біологом, та став прибічником ідей Ламарка, тож на цитатах із його книжки спекулювали лисенківці. У своїх «наукових» статтях вони йшли на прямі фальсифікації, наприклад, ретушуючи світлини з різними деревами, щоб видати сосну за ялину або граб за ліщину.

 

Для підкріплення цієї теорії Лисенко спирався на роботи іншої відомої псевдонауковиці Лєпєшинскої. Стара більшовичка, яка згодом стала членом Академії медичних наук, хизувалася своїм знайомством із Лєніним, а щоб ні в кого не виникало сумнівів, тримала у квартирі збільшену фотокопію його записки, у якій той просив пристроїти доньку Лєпєшинскіх у санаторій. Вона обрала чудову тактику для старту кар’єри. Треба вибрати якогось наукового авторитета й, жонглюючи цитатами з марксизму-лєнінізму, знищити його в пресі, просунувши одночасно свої теорії. Жертвами стали професор Олександр Гурвич і його книжка «Лекції із загальної гістології».

Критикуючи Гурвича, Ольґа Борісовна висунула ідею про самозародження клітин із так званої живої речовини. Вона проводила експерименти, які чудово пасували б середньовічним алхімікам, але здавалися дивними у ХХ столітті й не відповідали жодним критеріям наукової роботи. Лєпєшинска розтирала в ступі клітини яєць і гідр, просіювала утворену масу крізь сито. Стверджувала, що така нехитра процедура має знищити всі клітини, проте в мікроскоп вона нібито бачила самозародження нових клітин із безструктурної «живої речовини». Окрім Лєпєшинскої та її послідовників «живу речовину» ніхто не бачив, але цього було достатньо для висунення її на Сталінську премію. Попри те що сам Сталін підтримував її теорії (він вважав себе великим знавцем біології), за присудження премії проголосував лише один член комітету — Трофим Денисович Лисенко.

 

Чесний науковець провів би нові досліди, змінив би їхню методологію, отримав би нові дані. Та Лєпєшинска стала нападати з політичною критикою на своїх опонентів. Незважаючи на тиск із її боку, група біологів опублікувала в 1948 році статтю, у якій стверджувалося, що Ольґа Борісовна «зовсім не знайома з біологією та особливостями об’єктів, які вивчала». Про те, наскільки вона «не знайома з біологією», свідчить така історія. Ґрунтуючись на її дослідах, донька Лєпєшинскої на науковій конференції заявила, що нібито «живу речовину» не може знищити навіть температура –1000 °С. Коли ж її поправили, що таких температур не існує (найнижча можлива — близько –273 °С, абсолютний нуль), Лєпєшинска відповіла: «Погано ви знаєте діалектичний матеріалізм. Якщо існує температура +1000 °С, то є і –1000 °С».

Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР

У липні того самого року академіками ВАСГНІЛ стало чимало прибічників Лисенка, а вже на серпневій сесії генетику було оголошено лженаукою. Лисенківці та їхні прибічники тріумфували. Підручники переписувалися згідно з їхніми ідеями, чимало професіональних генетиків було звільнено. Тому стаття проти Лєпєшинскої не спрацювала, і вона стала співробітницею Інституту експериментальної біології, який раніше очолював той самий Гурвич, а згодом академіком в Академії медичних наук.

 

Розквіт псевдотеорій

 

Замість Гурвича посаду директора обійняв Ніколай Жуков-Варєжніков (підлеглі звали його Жуковим-Навозніковим), ще один псевдонауковець, який прекрасно знав методи партійної боротьби. Наведемо деякі з його «досягнень». Під час Корейської вій­­ни Жуков-Варєжніков заявив, що нібито зібрав докази використання американською армією бактеріологічної зброї. Його заяву підняло на сміх міжнародне наукове товариство, і навіть у СРСР ці «докази» не публікувалися. Потім він надіслав телеграму про нібито «ліквідування вогнища зараження чумою» в Сибіру. І поки «борець із чумою» їхав до Москви, стало відомо, що ніякої чуми там не було, а був спалах туляремії.

 

Після розгрому генетики критикувати Лєпєшинску стало так само небезпечно, як і Лисенка. Змінився й погляд на її псевдонаукові книжки. Якщо раніше чесні науковці писали негативні рецензії на них, то тепер пішли відгуки на кшталт: «Уся книжка пронизана ідеями Маркса, Енґельса, Лєніна, Сталіна і є взірцем партійності в науці». Автор відгуку — доктор медичних наук Володимир Тімаков, згодом директор Академії медичних наук СРСР. Зверніть увагу, про наукову достовірність у відгуку ні слова. Чимало відомих науковців, як-от академік Алєксєй Спєранскій, боячись за свою долю, змінило погляди на її постать на суто позитивні. Користаючись із відсутності будь-якої критики, Лєпєшинска стала просувати зовсім дикі й небезпечні ідеї. Наприклад, про лікування всіх хвороб розчинами соди, що практикувало потім багато радянських громадян. Ванни з розчином соди, за її словами, мали б продовжувати людям життя, а содові мазі — пришвидшувати загоєння ран.

Читайте також: Людина в радянському державосуспільстві

Кілька послідовників Лєпєшинскої перевершили її саму. Один із них нібито бачив, як витягнутий із людської кістки хробак ехінокок у розчині формаліну (який вбиває все живе) перетворився на людську ж кістку. Ветеринар Геворк Бош’ян, ще один послідовник, у 1949 році видав книжку своїх «наукових здобутків». Він писав про перетворення вірусів на бактерії, про спричинення раку не мутаціями чи збоями в клітинній ДНК, а мікробами, про утворення живих мікробів у стерильних препаратах тощо. Не маючи жодного уявлення про справжню наукову роботу, Бош’ян стає доктором наук, його книжку називають «видатним явищем у радянській і світовій науці», під нього створюють лабораторію, виділяють чималі гроші. Та навіть в умовах відсутності бодай якоїсь наукової критики ідеї Бош’яна були такими дикими, що згодом сам Лисенко назвав його псевдонауковцем. Насправді через брак знань у біології останній не міг оцінити науковість ідей колишнього ветеринара. Найімовірніше, свою роль відіграло те, що Бош’ян не посилався на його, Лисенка, роботи.

 

Фінал біологічних фейків

Кінець лисенківщини починається зі смертю Сталіна. У 1953 році в «Ботанічному журналі» виходять статті, наповнені фактами, що суперечать уявленням Лисенка. Починає готуватися матеріал із детальним розбором досліду кількох лисенківців про перетворення сосни на ялину, який було пов­ністю фальсифіковано. Лисенко застосував відпрацьований хід: написав листа в журнал із погрозами, посилаючись на підтримку Сталіним його роботи. Та часи змінилися. Редакція журналу розмістила цього листа й розгромну статтю в одному номері, щоб підкреслити всю примарність його ідей. Кілька колишніх прибічників Лисенка, зокрема генетик і селекціонер Микола Турбін, відчули зміну курсу й стали його критиками. Турбін писав: «Нова наука про види з її претензіями замінити собою дарвінізм може виявитися помахом крил у безповітряному просторі».    

 

Проблеми почалися не тільки з наукою. Одним із поплічників Лисенка був начальник Управління планування сільського господарства Держплану СРСР Дмітрієв. Його посада за впливовістю переважала міністерські. Хоча Дмітрієв був за освітою економістом і нічого не тямив у біології, Лисенко хотів провести його на керівну посаду у ВАСГНІЛ, для чого потребувалося звання доктора біологічних наук. Історія Дмітрієва чудово ілюструє процес створення замовних дисертацій для радянських чиновників високого рангу (так, дисертації на замовлення — це не пострадянський винахід). Підлеглі Лисенка почали робити за Дмітрієва дисер­тацію на тему перетворення одних рослин на інші: ставили експерименти, публікували статті, писали текст. Він мав ознайомитися зі «своєю» роботою лише перед захистом. Проблеми почалися, коли текст відправили опонентам: їхні рецензії були негативними. Річ у тім, що Дмітрієв був людиною Малєнкова й Хрущов шукав будь-яких шляхів, аби насолити конкурентові. Однією з больових точок Малєнкова й став Дмітрієв — чиновник із замовною, псевдонауковою дисертацією. Після його звільнення в 1953 році з посади в Держплані на лисенківців пішла хвиля критики вже не тільки в наукових журналах.

 

На жаль, масового розвінчання лисенківщини з покаранням винних у смертях науковців і в розгромі цілих наукових напрямів не сталося. Адже це кинуло б тінь на всю правлячу верхівку Радянського Союзу. Кількох найодіозніших прибічників Лисенка звільнили з інститутів, інші поступово відійшли від своїх ідей, а сам Лисенко до кінця життя залишався радянським академіком. Проте чимало з них і далі спокійно працювало на своїх посадах в Академії наук, швидко зметикувавши, як поводитися в нових реаліях.