Як виник кoрдoн між Пoльщeю і рaдянськoю Укрaїнoю 1920 рoку

Лінія Кeрзoнa нa гeoгрaфічній кaрті відмeжoвує пoльську тeритoрію від укрaїнськoї. В істoрії Укрaїни тa Пoль­­щі вoнa фігурувaлa двічі: упeршe під чaс рaдянськo-пoльськoї війни 1920 рoку з нeгaтивним рeзультaтoм для Укрaїни, а повторно — на Тегеранській конференції глав держав антигітлерівської коаліції (1943-го) із позитивним результатом. Обидва випадки мають спільний знаменник — політику Крем­­ля щодо Польщі та України, але мусять розглядатися окремо. Українсько-поль­­ський державний кордон встановлювався в силовій боротьбі або в дипломатичних переговорах великих держав упродовж 30 років, а тому слід розуміти обставини, у яких перебували згаданий тривалий період політичні сили, що відстоювали національні інтереси своїх народів. Отже, у цій статті поговоримо про обставини першої появи лінії Керзона. Друга заслуговує окремого матеріалу.

Як формувалися кордони

Лінія Керзона, як і весь комплекс українсько-польських відносин у ХХ столітті, цікавила мене довгий час. Свою першу статтю «Лінія Керзона в історичній долі українського народу» я опублікував ще в 1991-му в журналі «Наука і суспільство». З 1993 року очолив групу науковців і вчителів в українській частині спільної з поляками урядової комісії експертів у питаннях удосконалення змісту шкільних підручників з історії та географії. Щороку ми збираємося, щоб обмінятися судженнями, чи нема в нових підручниках матеріалів, здатних негативно вплинути на образ сусіднього народу, чи не пропущені сюжети, які сприяють виробленню у школярів позитивного ставлення до нього. Багато разів брав участь в українсько-польських семінарах із «важких питань» спільної історії. Наводжу факти особистої біографії, щоб читачі з більшою увагою прислухалися до аргументації, наведеної в цій статті. 

Досвід спілкування з видатними польськими істориками переконав мене в тому, що спільного погляду на наше минуле чекати не слід, але на «важкі питання» можна подивитися без зайвих емоцій. На жаль, цьому заважають крайні погляди з обох сторін, які не спираються на всю суму об’єктивних фактів. На превеликий жаль, до таких міркувань нині схиляється керівництво Польської держави, незважаючи на наявність спільної для обох країн загрози з боку Кремля.

Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР

Державотворчий процес в Україні й Польщі відбувався майже одночасно, але в різних умовах. На відміну від України для Польщі вони були сприятливими, її відродження як держави домагалися обидві супротивні у Світовій війні сторони. 

У польських колах роками тривали дискусії, у яких кордонах має відроджуватися країна: п’ястівських чи яґеллонських? Династія П’ястів, що перервалася в 1370 році, володіла землями на заході. Річ Посполита Яґеллонів втратила західні землі, але істотно поширилася на схід: на землі Литви, Білорусі та України. Практично всі польські політичні сили дійшли висновку, що треба обстоювати ідею відновлення Речі Посполитої в кордонах, наближених до 1772 року (тобто до її першого поділу). Я не раз запитував польських колег, чим пояснювалася та одностайність, із якою ґвалтувалося прагнення литовців, українців і білорусів встановити після розпаду багатонаціональних імперій власну державність. Адже час імперій у ХХ столітті вже минав, пригноблені громадяни прагнули жити в національних державах. Відповідь була однією: надто вузькою виявилася смуга польської етнічної території від півночі до півдня, на якій поляки становили більшість населення. 

Вважаючи Польщу головною ланкою в «санітарному кордоні» навколо більшовицької Росії, Франція, Велика Британія і США надали їй велику кількість озброєння

Справді, середньовічний польський західний кордон зник під впливом політичної й демографічної експансії німців, які розширювали власний «життєвий простір», відбираючи слов’янські землі (Drang nach Osten). На своїх західних землях поляки стали національною меншиною. Після утворення Речі Посполитої вони активно колонізували величезну територію Великого князівства Литовського включно з його білоруськими й українськими землями. У литовській столиці Вільно (Вільнюсі) і галицькій столиці Львові поляки стали з ХІХ століття більшістю населення, однак залишалися національною меншиною на етнічній території литовців, білорусів та українців.

«Начальник держави» Юзеф Пілсудський тиснув на Францію, щоб забезпечити найвигідніший західний кордон, але водночас докладав зусиль для поширення польської військової присутності на східному напрямку. Очільників Франції не треба було благати про підтримку. У міру того як вимальовувалася перемога більшовиків у громадянській війні, їхня зацікавленість у створенні могутньої Польщі ставала величезною. Франція потребувала союзника на східних кордонах Німеччини, щоб у разі нового збройного зіткнення змусити останню воювати на два фронти, як це сталося у 1914–1917 роках. 

Територія, окупована кайзерівською армією на сході, залишалася під німецьким контролем і після капітуляції Німеччини. Велика Британія і Франція так розпорядилися, щоб усунути можливість встановлення в цих регіонах більшовицької адміністрації. Однак німецькі війська на початку 1919 року стали повертатися додому, і в Білорусі та Україні розгорталася боротьба за владу. Одним із її учасників була армія Пілсудського, якій вдалося оволодіти частиною Білорусі, усією територією Західноукраїнської Народної Республіки й українськими землями в складі УНР по Збруч і Горинь. 

Чиатйте також: Польща — Україна: війна пам’яті

Тим часом Антанта прагнула обмежити Польщу на сході її етнографічними землями, щоб не зачепити інтересів Росії. Йшлося, звичайно, про білогвардійську, а не червону Росію, поки був шанс поразки останньої. Питання про східні межі території, на якій Польща мала право запроваджувати свою адміністрацію, розглядалося на Паризькій мирній конференції вже після підписання Версальського мирного договору. Було утворено територіальну комісію, якій конференція доручила визначити східний кордон Польщі, керуючись етнографічним принципом. Результатом її діяльності стала ухвалена 8 грудня 1919 року «Декларація Верховної Ради союзних та об’єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі». Ця лінія від Гродно до Брест-Литовська, Дорогуська, Устилуга, на схід від Перемишля і до Карпат залишала Польщі населені переважно поляками землі, за винятком старовинних українських земель, заселених поляками лише частково: Підляшшя, Посяння, Лемківщини й Холмщини. Трохи згодом у зв’язку з подіями радянсько-польської війни цей кордон був позначений ім’ям британського міністра закордонних справ лорда Джорджа Керзона.

Чинник Пілсудського 

Польща не піддалася тиску Антанти й не створила єдиного фронту з білогвардійцями Антона Дєнікіна, коли той ішов на Москву. Пояснення просте: Пілсудського не задовольняли східні кордони, накреслені, як наполягала Антанта, за етнографічним принципом, а в разі перемоги Дєнікіна не випадало розраховувати на щось інше. Незважаючи на те що Польща перебувала в неоголошеному стані війни з радянською Росією, «начальник держави» дав їй зрозуміти, що не втрутиться в боротьбу. Унаслідок цього дислоковані на Польському фронті найбільш боєздатні частини Червоної армії були спрямовані проти дєнікінців. Пізніше Дєнікін скаржився, що Пілсудський украв у нього перемогу.

Мовою плаката. Так радянська пропаганда зображувала територіальні претензії Польщі

Усі ми, колишні радянські люди, знали, що три польські армії сукупною чисельністю в 150 тис. бійців у квітні 1920 року вторглися в Україну й 6 травня захопили Київ. Проте з якого дива маленький польський Давид накинувся на російського Голіафа з його п’ятимільйонною армією? Невже йшлося про те, щоб відвоювати Україну в більшовиків і віддати її Симону Петлюрі, із яким Юзеф Пілсудський у квітні 1920-го уклав оборонний і наступальний союз?

Ми не задумувалися над цим… Не задумувалися навіть над тим, чому поляків у радянській Росії називали білополяками, хоча білогвардійці в прагненні відновити «єдину й неподільну» Росію не забували й про польські губернії в її складі. А як було насправді?

Про польські губернії в складі Росії не забував насамперед Владімір Лєнін. На відміну від Колчаків-Дєнікіних у нього були честолюбніші помисли: спочатку Польща, яку треба «промацати багнетом», далі Німеччина, яка «вже клекоче», потім Італія. І про Азію не забував… Це стало відомо в 1999 році, коли Федеральна архівна служба Російської Федерації наважилася надрукувати книгу «В. И. Ленин. Неизвестные документы. 1891–1922 гг.». 

Читайте також: Азійсько-деспотичні орієнтири

Поразка дєнікінців восени 1919‑го створила нову ситуацію на лінії радянсько-польського розмежування. Кордону ще не було, Польща з’явилася у 1918 році без усяких кордонів. За розпорядженням Лєніна з інших регіонів країни почалося перекидання військових підрозділів на лінію розмежування з польськими військами. Стягуючи сили на Західний і Південно-Західний фронти, він вимагав робити це в абсолютній таємниці. У телеграмі від 11 лютого 1920‑го, яка адресувалася Іосіфові Сталіну (той перебував на Південно-Західному фронті), Лєнін просив: «Повідомте точніше, які заходи пропонуєте для створення галицького ударного кулака й для того, щоб не тасувати дивізій; дипломатія наша повинна не галасувати, а мовчати про Галичину». Не слід забувати, що Польща проковтнула Галичину під час українсько-польської війни 1918–1919 років.

Інструкція «не галасувати, а мовчати» визначалася аж ніяк не бажанням зберегти в таємниці від противника наміри розпочати повномасштабну війну. Зрештою, обидві сторони розуміли, що усталення кордону між ними мусить вирішуватися не переговорами, а силовим способом. Лєнін робив усе можливе, щоб не здаватися ініціатором війни, оскільки народним низам остогиділи безперервні протягом шести років воєнні дії. 28 лютого 1920-го політбюро ЦК передало в розпорядження Польського бюро при ЦК РКП(б) значні кошти на підтримку комуністичного руху в Польщі та визначило основний напрям його пропагандистської діяльності такими словами: «Щоб війну з Польщею, що може виникнути, правильно зрозуміли російські й польські маси: як напад імперіалістичної Польщі на догоду Антанті на Радянську Росію, яка бажає миру».

Можна не сумніватися в тому, що Юзеф Пілсудський мав вичерпні дані про більшовицьку активність у власній країні, спрямовану на розклад державних інститутів. Готуючись до вирішальної проби сил, польське керівництво зміцнювало армію. Вважаючи Польщу головною ланкою в «санітарному кордоні» навколо більшовицької Росії, Франція, Велика Британія і США надали їй велику кількість озброєння. Польська армія за короткий час стала однією з найбільших у Європі, і Пілсудський наважився на превентивний удар.

Дуже повчально порівняти декларації обох урядів, опубліковані відразу після початку воєнних дій. У декларації польського сейму йшлося: «Наші Орли несуть мешканцям Волині, Поділля та Київщини порядок, свободу, благословенний мир, несуть народу можливість спокійної праці та гарантії того, що її результати ніхто не забере… Ми ведемо війну, яку нам нав’язали, з метою, щоб над нами не постала загроза нової війни. Ми повинні встановити такі стратегічні кордони, котрі забезпечували б неможливість нової війни. Опріч цього, ми маємо пам’ятати, що за західним берегом Дніпра (тобто на Правобережжі. — Ред.) мешкає півтора мільйона польського населення».

Це звернення адресувалося лише мешканцям Правобережної України. Населення цих трьох губерній запевнялося в тому, що результатів його праці ніхто не забере: явний натяк на продрозкладку. Термін «стратегічні кордони» засвідчував прагнення польських політиків перетворити на державний кордон лінію розмежування сил, визначену дозволом Антанти зайняти територію колишньої Російської імперії до річки Збруч. І, нарешті, сейм висловлював турботу про польську національну меншину на Правобережжі, але не претендував на його включення до складу Польщі. Це підтверджується укладеною між Другою Річчю Посполитою та УНР 21 квітня 1920 року конвенцією. Пілсудський відмовлявся від претензій поширитися до кордонів Речі Посполитої 1772‑го, визнаючи Правобережжя за УНР. Симон Петлюра погоджувався з кордоном між Польщею та УНР по лінії, яку зайняли польські війська, тобто відмовлявся від претензій на Холмщину, Підляшшя, Посяння, Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся по річку Збруч і Галичину.

Чиатйте також: Архітектори Міжмор’я

У день захоплення Києва 6 травня 1920-го польськими військами ВЦВК звернувся по радіо до населення Польщі. Звернення, яке передрукували газети, починалося з констатації очевидного факту: війну розпочав польський уряд. Далі повторювалася заява Раднаркому, передана по радіо 28 січня того самого року, яку підписали Владімір Лєнін, Лев Троцький і Ґєорґій Чічєрін. У ній запевнялося, що російський уряд бажає миру й тому Червона армія не перейде лінію Білоруського та Українського фронтів. Це можна було зрозуміти так, що лінія фактичного розмежування сил ставала основою під час визначення кордону. Тобто Раднарком нібито готовий був укласти мирний договір ціною уступки Польщі всіх зайнятих нею українських і білоруських земель. У радіограмі від 6 травня ця теза формулювалася більш визначено: перед вторгненням поляків російський уряд був готовий поступитися Польщі «територією, навіть не населеною переважно поляками». Усі карти Кремля розкривалися в кінці. Хоча червоні війська відступали, ВЦВК був переконаний в остаточній перемозі й запевняв: «Не вірте, що Червона армія несе вам рабство чи збирається насильно нав’язувати вам комунізм. Розгромивши ваших панів, Радянська влада дасть польському народу право влаштовувати своє життя за властивим бажанням. Чи захочете ви зберегти в себе сучасний порядок, чи візьмете землю й фабрики у власні руки — це вирішувати вам самим, польським робітникам і селянам». Отже, проголошувалося, що переможна Червона армія поставить поляків перед вибором: зберегти в себе сучасний порядок або здійснити соціально-економічні перетворення комуністичного типу. Можна не сумніватися, що Червона армія зробила б правильний вибір замість поляків… 

Мої коментарі до обох радіозвернень суб’єктивні. Вони, однак, відповідають подіям, що відбувалися раніше й пізніше. Події, пов’язані з наступом Червоної армії, особливо показові. 12 червня армії Юзефа Пілсудського покинули Київ, 11 липня — Мінськ, 14 липня — Вільно, 26 липня — Тернопіль. В останній день свого наступу, 13 серпня, Червона армія підійшла до варшавської фортеці Модлін.

Радянська Росія не спробувала поставити населення Другої Речі Посполитої перед вибором: чи зберегти тодішній лад, чи розпочати комуністичні перетворення. Цей вибір вона таки зробила за нього. 15 липня була проголошена Галицька Соціалістична Радянська Республіка на чолі з Галицьким ревкомом, який видав декрети про конфіскацію поміщицьких і церковних земель, націоналізацію промисловості та банків. Призначені Польським бюро ЦК РКП(б) члени Тимчасового ревкому Польщі (Польревкому) зібралися 24 липня в Мінську й через тиждень у першому польському місті Білостоці оголосили про початок комуністичних перетворень.

Вимушені поступки 

Керівники Великої Британії та Франції пообіцяли Польщі допомогу, але вона мусила дати згоду на східний кордон, визначений у декларації Верховної Ради Антанти від 8 грудня 1919 року. Польський уряд погодився, і 11 липня лорд Джордж Керзон звернувся до Раднаркому з нотою. У ній пропонувалося, щоб російські війська зупинилися на відстані 50 км на схід від лінії, визначеної 8 грудня 1919-го як східний кордон Польщі. У мирних переговорах, що мали відбутися в Лондоні, британський уряд брав на себе посередництво. Визначену Антантою лінію кордону саме тоді стали називати лінією Керзона.

У відповідь Лєнін у таємній телеграмі члену Реввійськради Південно-Західного фронту Іосіфові Сталіну поставив вимогу «шаленого посилення наступу на Польщу». В офіційній відповіді лорду Керзону нарком Ґєорґій Чічєрін запевнив, що радянський уряд готовий проводити прямі переговори з Польщею про припинення воєнних дій і «виявляє готовність погодитися на більш вигідний польському народові територіальний кордон, ніж той, що утворився в грудні 1919 року». Він звинувачував союзників Польщі, тобто тієї країни, із якою Росія перебувала в стані війни, в ігноруванні польських територіальних інтересів на сході, що могли бути задоволені тільки за рахунок суміжних з нею радянських республік — України й Білорусі! А через кілька днів у центральних газетах було опубліковане звернення Раднаркому РСФРР за підписами Лєніна, Троцького й Чічєріна, у якому вказувалося: «Питання територіальне не може становити для нас жодних утруднень. Разом із дійсними представниками польського народу ми без зусиль встановимо кордон Польщі незрівнянно більш правильний і відповідний інтересам польського народу, ніж той, який маршал Фош і його споборники накреслили під тиском Сазонова, Маклакова та інших представників великоруської білогвардійщини». Склад «дійсних представників польського народу» був незабаром оголошений у Білостоці. Це були члени Польревкому Фєлікс Дзєржинскій, Фелікс Кон, Юліан Мархлевський та інші компартійно-радянські діячі польського походження.

Чиатйте також: Україна-Польща: Непростий Рахунок

Відповідаючи на ноту Чічєріна, Керзон зауважив «готовність російського уряду надати Польщі кордон, не менш зручний, ніж етнографічний, первісно запропонований Верховною Радою». Він не мав наміру дискутувати з цього приводу і заявив з іронією: «Це, однак, не є питанням, на якому британський уряд має хоча б найменше бажання наполягати, якщо радянський уряд і далі дотримується своєї лінії». Керзон наполягав тільки на тому, щоб Червона армія зупинила наступ.

Наступ, однак, тривав і далі. Та виявилося, що Польща, так само як Німеччина чи Угорщина, не бажала приймати диктатуру радянського зразка. Завдяки мобілізації та записуванням добровольців польська армія в короткі строки зросла на 100 тис. осіб. Сейм ухвалив закон про радикальну земельну реформу, який об’єднав селянство з урядом. Франція надала Польщі допомогу зброєю і боєприпасами. До Варшави прибув уславлений генерал Максім Вейґан, який розробив план контрнаступу.

Російський наступ на Варшаву поступово згасав. Червона армія була знесилена втратами й відірвана від баз постачання. Польське командування створило шестикратну перевагу сил у напрямі головного удару й 14 серпня перейшло в контрнаступ. В останній декаді вересня фронт знову перемістився у район Житомира й Бердичева. 

В інструктивному листі Чічєріну від 14 серпня Лєнін серед умов пропонованого миру з Польщею назвав і такий пункт: «…кордонів, більших від Керзона». Тепер це означало тільки одне: добитися згоди на укладення миру через уступки польській стороні частини української та білоруської територій. Від життєво необхідних Україні й Білорусі кордонів по лінії Керзона, що забезпечувалися посередництвом Антанти, доводилося відмовлятися без сподівань на радянізацію Польщі.