Нaтaлія Зaрeцькa: «Знaчнa чaстинa крaїни живe, як у сeріaлі «Слугa нaрoду», дe війни нeмaє взaгaлі»

Чи існує сьoгoдні в Укрaїні систeмa рeaбілітaції вeтeрaнів AТO, якими зaкoнaми, укaзaми вoнa рeгулюється і який прaктичний рeзультaт її діяльнoсті?

Ситуaція з рeaбілітaцією вeтeрaнів в Україні сьогодні сумна й оптимістична одночасно. Сумна, тому що вже три роки триває війна, і досі ми не можемо стверджувати, що в нас є система реабілітації учасників АТО. З іншого боку, основна проблема не в тому, що хтось щось саботує (хіба що фрагментарно), а в тому, що в Україні немає системи реабілітації взагалі. Тому що розбудувати систему реабілітації для учасників АТО, не розбудувавши систему в цілому, виявилося нереально. Не спрацював спрощений підхід. Організація реабілітації за системою санкуру (санаторно-курортного лікування – Ред.) не спрацювала, тому що реабілітація – це не санаторно-курортне лікування, не рекреація, не психіатрична допомога, це окрема високоспеціалізована діяльність. Нею мають займатися фахівці, які саме цьому навчалися, причому в багатьох випадках це постдипломна спеціалізація. Лікар реабілітаційної медицини має спеціалізуватися не менше, ніж нейрохірург. Також існує проблема невідповідності понять: наприклад, людина з інвалідністю і person with disability – це різні речі змістовно, оскільки disability – це обмеження життєдіяльності, а не інвалідність.

В Україні указ про спеціальність фізичних терапевтів вийшов тільки в грудні 2015 року, в 2016-му були внесені зміни в класифікатор професій, відповідно фізичних терапевтів почали готувати лише цьогоріч, а це основний контингент, який безпосередньо працює з тими, кого треба реабілітувати. Ерготерапевтів в Україні всього два, спіч-терапевт один, і всі вони вчилися не в Україні, тому що в нас не існує таких спеціальностей. Психотерапевти отримали підготовку всередині професійних спільнот, але на рівні класифікатора цієї професії досі не існує.

Читайте також: Євген Чудніцов: Мені казали, що після обміну мене в Україні розстріляють

Що ми бачимо: у нас із 2016 року діє закон про реабілітацію осіб з інвалідністю, він визначає систему реабілітації таких людей в Україні. Його плюси: він однозначно є системним, поєднав медичні та соціальні аспекти. Ще в 2015 році були внесені поправки в цей закон про те, що учасники АТО, навіть коли не мають інвалідності, мають бути забезпечені технічними засобами реабілітації. Це дуже правильно, тому що отримати тимчасові протези чи візки для людини, яка ще оформила інвалідність, критично важливо. Але є зворотній бік. По-перше, поняття реабілітації, закріплене в цьому законі, не повністю відповідає поняттю реабілітації у ВООЗ і світовій професійній спільноті. По-друге, поняття інвалідність не відповідає поняттю disability. По-третє, цей закон був хорошим тоді, коли з’явився, але зараз Україна потребує законодавчого акту, який визначатиме систему реабілітації як таку.   

У нас є чинний закон про реабілітацію осіб з інвалідністю, є низка указів президента, в яких закріплені різні норми: забезпечення психологічної реабілітації учасників АТО, забезпечення психологічного супроводу за місцем постійного проживання учасників АТО і членів їхніх сімей, запровадження професій ерготерапевта, фізичного терапевта, лікаря реабілітаційної медицини. Також є закон про соціальний захист військовослужбовців та членів їхніх сімей, одна з його норм – обов’язковість психологічної реабілітації для учасників АТО.

Що передбачає законопроект про реабілітацію учасників АТО, який зараз розробляється?

Розробка цього законопроекту – це цілий детектив, який триває з 2015 року. Спочатку була створена робоча група при Комітеті в справах ветеранів, потім вона  переїхала до Комітету з питань охорони здоров’я. Майже дев’ять місяців у групі тривали дискусії, вона поділилася на два табори. В одному таборі були прихильники думки, що система реабілітації в Україні є, але її треба трохи осучаснити. Другий табір вважав, що в нас є ресурси для створення системи реабілітації, але самої системи немає. Відбувалося багато перипетій, був створений законопроект №4458, ініціатором якого виступила Ірина Сисоєнко, він по суті доповнював і переробляв чинний законопроект про реабілітацію осіб з інвалідністю. Проект не отримав підтримки ані фахового середовища, ані товариства осіб з інвалідністю.

Станом на сьогодні розроблений новий проект закону про систему реабілітації. В основі лежить доробок міжвідомчої робочої групи, яка працювала при обох комітетах і активно співпрацювала з оцінювальною місією ВООЗ з питань обмеження життєдіяльності та реабілітації. Якщо ми хочемо, щоб учасники АТО отримували якісну допомогу, ми маємо створити систему. Практика свідчить, що без зміни базового законодавства творити систему неможливо. Був сформульований законопроект, до нього надіслали пропозиції всі зацікавленні сторони. Однак приблизно наприкінці жовтня ми отримали 18 листів від різних громадських організацій, які входять до складу асамблеї організацій осіб з інвалідністю. Усі листи абсолютно ідентичні за змістом. Організації вважають, що чинний закон про реабілітацію осіб з інвалідністю хороший, єдина проблема – недостатність фінансування, і вони дуже просять не змінювати законодавство, а посприяти додатковому виділенню коштів. Мене вражає така одностайність, в мене як у держслужбовця виникає сумнів у незаангажованості цих думок. Ми ж розуміємо, що фінансуванням проблема не вирішується.

Читайте також: Формула хоробрості

Один із напрямків нашої роботи – ми відправляємо хлопців на лікування і реабілітацію за кордон. У Вадима Свириденка (уповноважений президента з питань реабілітації учасників АТО – Ред.) ампутовані чотири кінцівки, він проходив реабілітацію у США, там же пройшов протезування. Сьогодні таку реабілітацію отримати в Україні неможливо. Це свідчить про те, що додаткове фінансування проблему не вирішить. Це питання не тільки технологій. У нас є протезист, є замірювач, але фізичного терапевта, який стежить за процесами, немає. З нашої точки зору, це є найяскравішою ознакою того, що систему треба міняти. Від представників осіб з інвалідністю ми отримали запит не змінювати їхній закон. У той же час від військовослужбовців, військових медиків, фахівців із реабілітації, які працюють у секторі безпеки й оборони, шалений запит на новий закон. Вони вже проходять навчання, тренінги, з ними регулярно працюють західні фахівці й спеціалісти НАТО.

Зараз ми працюємо над законопроектом про реабілітацію ветеранів війни, осіб, які перебувають на військовій та спеціальній службі, а також деяких інших категорій населення. Це робоча назва, можливо вона ще буде уточнена. Деякі інші категорії населення – це особи, звільнені з вимушеної ізоляції (заручники, військовополонені, члени сімей всіх цих категорій, також члени сімей зниклих безвісти). Третя категорія – особи, які постраждали від надзвичайних ситуацій, причому тут є як фахівці, які ліквідували ці ситуації, так і ті, хто брав участь – волонтери, а також населення, яке постраждало.

Якщо розглядати два варіанти розвитку подій – запускати закон про систему реабілітації чи закон про систему реабілітації ветеранів та військових – і та й інша ситуація має свої плюси й мінуси. Запустити закон про систему реабілітації було б простіше, тому що в нас немає системи як такої. І запускати систему через підсистему завжди складніше. Але можна розпочати з сектору безпеки й оборони – це більш замкнена система, більш автономна, нею простіше управляти, впроваджувати нові інструменти, до того ж не треба нікого переконувати, що ці зміни потрібні. Перехідний період для системи реабілітації всієї країни – щонайменше 8-9 семестрів, а для сектору безпеки й оборони система з повністю новими принципами роботи почне працювати вже через три роки. А потім її можна буде поширювати на цивільний сектор.

Чи користується Україна досвідом інших країн, які вже побудували хороші й успішні системи реабілітації ветеранів?

Сьогодні основна складність запозичення досвіду інших країн полягає в тому, що зовнішні фахівці працюють з Україною в тренінговому форматі, читають триденні, п’ятиденні або двотижневі тренінги, але це все одно тренінги. А будь-яке навчання передбачає системну роботу, системну практику під супервізією. Із хорошого:, фахівці, які працюють у Європі на американських військових базах, військові медики, військові психологи, фізичні терапевти, ерготерапевти приїздять і тренують наших фахівців. У чому вузьке місце такого підходу: ми починаємо вибудовувати піраміду зверху. У нас є можливість відправити фахівців на стажування,  є можливість запросити фахівців для навчання тут. Але в нас немає базового рівня: коли наші фахівці отримують магістерську програму за їхніми стандартами. І відповідно без цього базового рівня ефективність таких тренінгів – максимум 50%. Без базового рівня стажування за кордоном відсотків на 80 перетворюється на екскурсію чи просвітницький захід, коли людина спостерігає, але не володіє до кінця тим стандартом роботи, яким володіє кожен американський чи німецький магістр.  З нашої точки зору, це мають бути не тренінгові, а саме навчальні програми. Десь магістерські, десь постдипломні, але саме навчальні. Коли ми заллємо цей фундамент, на ньому можна буде будувати потужну систему реабілітації. Без нього це просто фактор особистості: якщо фахівець перспективний, у нього виходить добре, якщо середній – виходить так собі.

Читайте також: Без права на слабкість. Україна в обороні

Багато громадських організацій взялися самостійно, без допомоги держави, за реабілітацію, адаптацію військових, які повертаються, і роблять це доволі успішно, проте не дуже масштабно. Чи взаємодіє держава з такими ГО, чи використовує їхні напрацювання?

Напрацювання громадських організацій запозичуються, але, на жаль, не зовсім успішно впроваджуються. Це питання теж має багато ракурсів. З одного боку, в нас є кошти, які виділяються для санаторіїв. З іншого – ветерани, які звертаються до громадських організацій, і там безкоштовно чи за донорські кошти отримують допомогу. Дві реальності, які існують паралельно і не взаємодіють. Система нашого соціального захисту звісно трохи відійшла від радянської моделі, але недалеко. Взагалі ринок психологічних послуг в Україні виник у 90-х роках, тобто вже за часів незалежності, в цьому його колосальний потенціал. Плюс на нього працюють справді досвідчені фахівці, інакше до них би ніхто не пішов і не приніс грошей. Але заманити такого фахівця на 2400 грн в якийсь санаторій нереально. Переконати Мінсоц, що гроші мають ходити за клієнтом, нам досі не вдалося.

Можу відповідально заявити, що в цьому році система реабілітації учасників АТО провалена. Станом на жовтень рівень виконання бюджетної програми становив 12%. При цьому 11% коштів, які були реалізовані, пішли на переорієнтацію п’яти центрів психологічної реабілітації в Чорнобильській зоні на роботу з ветеранами АТО та їхніми родинами. Також на початку 2017-го протягом першого кварталу ще працював алгоритм попереднього року. Справа в тому, що ще в 2015 році був розроблений порядок використання коштів, але порядок організації реабілітації створений при цьому не був. У Мінсоцполітики вдалося переконати керівництво, що порядок організації має бути сам по собі, незалежно від порядку використання коштів. Протягом 2016 року були залучені експерти, фахівці-психологи, психотерапевти, працівники Мінсоцполітики, працівники підрозділів психологічного забезпечення Нацгвардії, Збройних сил, ДСНС, був напрацьований перший порядок, однак керівництво Мінсоцу не наважилося його випустити, тому що міністерство готове нести відповідальність тільки за ті органи, які йому повністю підпорядковуються. Відповідно, міністерство запропонувало порядок, у якому органи соцзахисту спрямовують учасників АТО для проходження реабілітації. Цей порядок найближчим часом буде відправлятися Кабінету міністрів. Ми вийшли з глухого кута. Але ще має бути напрацьована загальна концепція психологічного забезпечення. Реабілітація ветеранів, учасників АТО, психологічне забезпечення осіб на службі – це мають бути нерозривно пов’язані речі. Бо Мінсоц каже – ми відповідаємо тільки за демобілізованих. Але учасники АТО – це не тільки демобілізовані. До того ж, ветерани є цивільною складовою сектору безпеки й оборони, тому мають бути частиною його психологічного забезпечення. Якщо з цієї точки зору підходити до проблеми, то все розкладається по поличках. Зараз ухвалене рішення про те, що має бути створена міжвідомча комісія з питань психологічного забезпечення сектору безпеки й оборони  при Адміністрації президента. Її завдання – забезпечення міжвідомчої взаємодії при напрацюванні системних рішень. Сподіваємося, що вийдемо на перспективу.

Деякі ветерани просто не в курсі, що існують якісь програми, державні чи недержавні, які могли б їм допомогти в поверненні до мирного життя. Чи можна вирішити таку проблему інформування, скажімо, глобальною рекламною кампанією?

Інформування справді має бути, причому здійснюватися має різними методами. Містяни активно користуються інтернетом, на відміну від людей у селах. Сьогодні орган, який займається багатьма ветеранськими питаннями – це орган соцзахисту. Там шалене перевантаження у фахівців, оскільки до них звертаються всі і з усіх питань, тому на просвітницьку діяльність як правило не лишається ні часу, ні ресурсу. Тому однозначно має бути якась наглядна, інформативна, лаконічна реклама й роздатковий матеріал в органах соціального захисту всіх рівнів. Також дуже корисною може стати соціальна реклама, яка розповідатиме про різні можливості, якими можуть скористатися ветерани. Зараз ми підтримуємо одну з громадських організацій, яка розміщує борди з соціальною рекламою про ветеранський бізнес, про хлопців, які самі організувалися, почали нове життя, пояснює, що це не страшно навіть в умовах нашого несприятливого бізнес-середовища. Ми телефонуємо в обласні, міські адміністрації, де в хлопців загальмувалося розміщення бордів. Була би корисною загальонаціональна платформа з усією інформацією про те, які пільги, можливості, програми існують. На таку платформу можна було б замкнути ті ж самі елементи електронного адміністрування, зробити єдине електронне вікно, яке могло б багатьом спростити доступ до таких послуг.

Читайте також: Вогонь без контролю

Часто звучать звинувачення, що держава для ветеранів нічого не робить. Я сама була волонтером ветеранської організації, де багато хлопців були саме добровольцями, які пройшли майдан 90-го року, майдан 2004-го і прийшли на війну. Пільги цікавлять далеко не всіх. Один мій товариш досі не оформив інвалідність, він каже – так, мені треба її оформити, але ніколи. Він директор наукового інституту, кандидат наук, постійно працює. І таких ветеранів, хто повернувся, змінив вид діяльності й продовжує розвиватися – більшість. Просто ми помічаємо лише тих, хто просить про допомогу. Через війну пройшло вже майже 330 тисяч осіб, серед них є представники всіх суспільних верств, від дуже відповідальних, креативних, творчих, з двома-трьома вищими освітами до тих, кому для мотивації потрібен хороший копняк. Тому коли ветеран активний і зацікавлений, то не так уже й потребує цих програм соціальної підтримки. І дуже багато хто з хлопців повертається і починає шукати себе в світі, який намагається вдавати, що війни немає. І чим більше нас буде розуміти, як мислять ветерани, тим простіше їм буде і легше. Не кожен із них потребує повноцінної психологічної реабілітації, але розуміння потребують усі.

В Україні досі немає статистики про повернення ветеранів. Чи збирається інформація про їхні проблеми і потреби?

Є загальносвітові дані, і ментальні особливості тут майже не відіграють ролі. Велися деякі дослідження щодо потреб ветеранів, але вони не були загальнонаціональними. Визначити, чого насправді потребує людина, можна шляхом соціології або системного адміністрування потреб. Наприклад, коли соцзахист працює за принципом базару – що у вас є і що ви можете мені запропонувати – то це абсолютно не про психологічну реабілітацію. За рахунок підміни понять ми не можемо оцінити реальний соціальний запит. Приблизна професійна статистика існує, але соціологічні дані в нашому середовищі не збиралися, цей момент справді варто було б забезпечити, щоб перевірити нашу специфіку, наскільки ми відповідаємо тому масиву даних, який накопичується у світовій практиці.

Зараз ми збираємо дані про учасників АТО з інвалідністю по областях, кожного місяця ОДА шлють нам свої звіти. Ми всім спочатку вислали форму, за якою нам звітувати, і чітко вказали дату, коли відправляти звіт. Але не всі дотримуються цих формальних і часових рамок. І навіть у тій самій області дані можуть змінюватися щомісяця. Якщо збирати дані, потрібні чіткі критерії, збір має бути системний, має бути можливість порівнювати їх між собою, їх доцільно збирати в єдиний масив інформації, який потім буде аналізуватися. Тому одним із пунктів нашого законопроекту є запровадження єдиної інформаційної системи, яка буде мати в собі реєстр надавачів реабілітаційних та психологічних послуг, реєстр технічних засобів реабілітації, реєстр пацієнтів і допомоги, яку вони отримують. Без зведення цієї інформації в єдине ми загальну картину не отримаємо ніколи.

Читайте також: Донбас. Кроки до повернення

За три роки образ ветерана в суспільстві дуже змінився – від героя мало не до кримінального елемента. Через це деякі роботодавці побоюються брати їх на роботу. Як сформувати адекватний образ ветерана, без крайнощів?

Образ ветерана значною мірою залежить від мас-медіа. Однією з нездорових тенденцій останнього часу є маніпулювання емоціями і страхами аудиторії. У 2014 році всіх лякали ветеранським ПТСРом, у 2015-му – вже не абстрактними розладами, а конкретними гранатами, які «будуть всі кидати». Після цього гранату таки кинули під Верховною Радою 31 серпня. Далі почали лякати роботодавців. Бізнесмен, який не стикався з ветеранами, подумає, що краще не ризикувати й не зв’язуватися з ними. Це з об’єктивної точки зору. Із суб’єктивної – чоловіки, які пройшли фронт, не мовчатимуть, коли їм даватимуть якісь незрозумілі завдання чи будуть несправедливо до них ставитися. Ветеранам найскладніше повертатися на роботу в організацію, де люди роблять вигляд, що війни немає. Тому з суспільством треба працювати не менше, ніж із ветеранами. Журналісти мають бути відповідальними, говорячи про ветеранів, публікуючи матеріал, тричі думати, як він буде сприйнятий самими ветеранами й бізнесменами, яких уже навчили цих ветеранів боятися. Це питання взаємної коректності й пошук загальносуспільного діалогу. Для нас це привід перестати мружитися, подивитися на ветерана, членів його родини, себе. Це як перехідний вік у підлітка. Коли підліток починає погано поводитися, він як правило віддзеркалює риси своїх батьків, з якими вони перегинають. Це шанс для батьків змінитися самим, тоді зміниться й дитина. Так само наші ветерани показують нам, що з нами не так. Конфлікти ветеранів із суспільством вказують на проблеми в самому суспільстві, це привід задуматися про те, що саме пора змінити. Тоді 90% проблем з ветеранами зникнуть. Ті ж самі пільги, які держава обіцяє, але фінансово не забезпечує. Обіцяє безкоштовний проїзд, але механізму повної компенсації не передбачила. Це безвідповідальність держави.

Ветерани – це активні люди, які добре бачать правду і неправду, в них дуже чітка система цінностей, їх важко обдурити. Тому в них часто виникають складнощі з працевлаштуванням, адже вони не приховують того, що їм не до вподоби. І далеко не всім комфортно з такими людьми. Я глибоко переконана, що наші ветерани – це арматура майбутнього суспільства. Вони дуже різні, когось треба загартувати, хтось вже дуже міцний. Але арматура заливається бетоном, і бетон – це ми з вами, цивільні. Ми всі живемо в єдиному просторі. Чи готові визнавати, що в країні триває війна? Значна частина країни живе, як у серіалі «Слуга народу», де війни немає взагалі. А вона є. Що більше людей розумітимуть, що війна є, то простіше нам всім буде розуміти наших ветеранів. І серіал, в якому зовсім немає війни, знімається саме завдяки тим хлопцям, які прямо зараз воюють на Сході.