Мораторій на дебати про мораторій

Мoрaтoрій нa дeбaти прo мoрaтoрій

7 грудня Вeрxoвнa Рaдa прoдoвжилa мoрaтoрій нa прoдaж зeмeль сільськoгoспoдaрськoгo призначення ще на один рік. Таке рішення не стало сюрпризом. Парламент уже сформував погану традицію щороку відкладати вирішення земельного питання в довгу шухляду. І 2017-й не став винятком. Єдине досягнення 2017-го — поява насиченої, досить професійної суспільної дискусії про те, у якому напрямку має розвиватися сільське господарство в Україні, якого формату земельної реформи потребує та яке місце в цих координатах посідає мораторій на продаж сільгоспземель.

Дискусія триває. 21 грудня в Creative Quarter відбулися дебати про реформу земельних відносин. Основні учасники — народні депутати Олексій Мушак і Вадим Івченко. Перший виступав за скасування мораторію, другий — проти. Разом зі своїми секундантами вони навели чимало аргументів «за» і «проти». Дискусія вийшла дуже цікавою. Але для тих, хто давно цікавиться темою земельної реформи, нових аргументів у ній було небагато. Це дало змогу трішки абстрагуватися від інформаційної складової дебатів і замислитися над світоглядною.

Передусім обидві сторони переконані, що скасування мораторію в першому випадку та його збереження в другому — це інструменти, використовуючи які агросектор можна зробити розвиненим, а зайнятих у ньому людей — багатими. Інструмент ніколи не важливіший за мету. До того ж часто є альтернативні, які дадуть змогу досягати мети. Це наштовхнуло на думку, що дискусія довкола мораторію занадто роздута: не про те потрібно дебатувати.

Чиатйте також: Реформа АПК: створити господаря

Мета в обох сторін спільна: розвиток та достаток. І навіть бачення мети багато в чому збігається. Наприклад, розвиток фермерства, висока зайнятість на селі тощо. Це означає, що насправді об’єктивний простір для дискусії вузький, бо, якщо мета подібна, дайте кожному досягати її своїми інструментами — і ви отримаєте результат, навіть стійкіший, ніж міг би бути, якби існував суспільний консенсус із приводу інструментарію.

Чи є інші інструменти для досягнення мети, окрім мораторію або його скасування? Обидві сторони в процесі дебатів озвучили не одну дюжину проблем земельних відносин в Україні, що існують десятиліттями. Мораторій чи його скасування не є чарівною паличкою, яка в один момент вирішить їх: потрібна кропітка й багаторічна праця кваліфікованих людей. Тобто фактично питання заборони продажу сільгоспземель можна спокійно винести за дужки, щоб воно не відволікало увагу, і сфокусуватися на подоланні наявних проблем. Такий підхід дасть більше плодів, ніж постійне ламання списів навколо того, чи потрібно скасовувати мораторій. З одного боку, добре, що депутати артикулюють проблеми земельних відносин. З другого — на них лежить своя часка відповідальності за те, що влада цих проблем не вирішує і що вони самі на таких дискусіях зосереджують увагу на де-факто другорядному питанні мораторію. Останній факт постійно вносить елемент бутафорності в будь-яку дискусію про земельну реформу за участю представників влади, депутатів. На жаль, ці дебати не виняток.

Що заважає кожній зі сторін прийняти позицію іншої або принаймні толерувати її на певний час? Відповідь одна: страхи. Прихильники мораторію бояться, що землю скуплять олігархи, іноземці, і мають чимало інших фобій. Противники мораторію переживають, що збережеться нинішній дисбаланс, за якого великі агрохолдинги отримають усе, зокрема прибутки, вплив на владу, можливість лобіювати власні інтереси та спрямовувати розвиток агробізнесу в потрібне їм русло, а прості фермери та власники паїв — нічого, животіючи у селах, що вимирають. Звісно, здоровий глузд у цьому є. Але, як кажуть, страх має великі очі. Страхи — це зазвичай тільки уявна реальність, яка майже ніколи не збувається. Не можна ухвалювати важливі державотворчі рішення, керуючись страхами.  

Читайте також: Ох, земелько, свята земелько!

Нарешті, що саме пропонували учасники дебатів? Якщо описати стисло й узагальнено, то прихильники мораторію виступали за те, щоб держава усунула недоліки земельного законодавства та його реалізації, розробила й запровадила ефективну політику підтримки фермерів і створила умови для поступового викупу фермерами землі після скасування мораторію та запровадження ринку сільгоспземель. Противники вважають, що якомога ліберальніший ринок зробить свою справу: ціна на землю та орендні ставки зростуть, від чого виграють власники паїв, сільське господарство вимушено стане ефективним, що приведе до розвитку економіки, а фермери будуть змушені займатися виробництвом нішевих продуктів, що забезпечить високу зайнятість.

Обидві картини досить привабливі. Вони наштовхують на цікаву аналогію. Земля, сільське господарство — це нещасна жінка. Держава — чоловік-пияк, який не може зробити її щасливою. Прихильники мораторію кажуть: дайте пиякові ще трішки часу — він візьметься за голову, перестане пити й зробить жінку щасливою. Але йому вже стільки шансів давали, що терпець уривається. Противники мораторію кажуть: замінімо чоловіка-пияка на іншого — на ринок. Він виконає функції чоловіка, зробить жінку щасливою, як зробив у багатьох інших країнах, дарма що жінці важко буде до нього звикнути з огляду на пострадянський, неринковий життєвий досвід. У першому випадку запропоноване рішення ґрунтується на марних надіях, у другому — на зайвому стресі. Що має обрати жінка?

Протистояння двох сторін дебатів виходить за межі земельного питання. Це протистояння так званих дирижистів, які вважають, що держава може й повинна зробити все необхідне для успіху певної галузі, та лібералів, які покладають великі надії на ринок і його невидиму руку. Це боротьба світоглядів, а в нашому конкретному випадку ще й протистояння поколінь, бо на дебатах навіть неозброєним оком було видно, що прихильниками мораторію є здебільшого представники старшого покоління, яке сформувалося за СРСР, а противниками — відносно молоді люди, яким далекий радянський патерналізм та які, мабуть, поїздили світом і на власні очі бачили, наскільки можуть вражати результати ринкової економіки. Біда в тому, що в розвинених країнах дирижисти та ліберали шукають точки дотику й, знайшовши, перетворюють їх на точки економічного зростання. В Україні, складається враження, прірва між одними й іншими нездоланна.

Спецтема: Бізнес на землі

Закінчилися дебати на мінорній ноті. Останнім виступав Іван Кириленко, досвідчений політик, який свого часу був віце-прем’єром із питань АПК. Він мав підбити підсумки, побути в ролі такого собі судді між учасниками дебатів, що заслужив таке право своїм досвідом у галузі. Кириленко виявився прекрасним оратором. Його промова була не менш солодкою, ніж виступи його соратниці Юлії Тимошенко. Але коли чари почали вивітрюватися, сухий залишок виявився неочікувано гірким. Оратор навів численні проблеми галузі, такі очевидні, що слухачі з ними погодилися та почали внутрішньо підтримувати його. Проте він жодного слова не сказав про способи їх вирішення, а наприкінці промови зробив нічим не обґрунтований висновок про те, що мораторій потрібний. Коронне твердження полягало в тому, що якби в ста банках, які «закрила» Гонтарева, земля була в заставі, то це закінчилося б соціальним вибухом. Дарма що закрили банки, які пилососили гроші, щоб фінансувати бізнес своїх власників, а зовсім не аграріїв, тобто це твердження навіть у теорії неможливе. Зате трюк маніпуляції філігранний: атака на людину з найвищим антирейтингом, хоча вона й не має стосунку до теми, завжди дає результат. Школа популізму Тимошенко в усій красі.

Гіркий присмак, сформований заключним виступом, двоякий. По-перше, Кириленко представляє БЮТ, який був присутній у парламенті протягом усього часу його бездіяльності в питаннях земельної реформи. Уже давно немає «Нашої України». Партія регіонів і КПУ теж відійшли в небуття. Звісно, на них лежить своя частка відповідальності, але БЮТ відповідає найбільше, бо після запровадження мораторію він завжди був при справах, нерідко тримав найвищі портфелі в уряді, тож мав удосталь часу та можливостей, щоб провести земельну реформу. Виступ Кириленка показує, що цій політичній силі замало часу, змарнованого бездіяльністю. Вона збирається і далі морочити людям голову й займатися маніпуляціями, замість того щоб напрацювати реформи, необхідні для країни, а потім утілити їх у життя.

По-друге, на дебатах були присутні справжні фермери — експресивні, не завжди стримані люди, які, щоправда, всією душею люблять землю й хочуть добра для тих, хто на ній працює. Неозброєним оком було видно, що багатьох із них життя не балує, але це не вплинуло на щирість їхньої любові до землі. І от саме ці люди були в неймовірному захваті від виступу Кириленка, юрмилися навколо нього після цього й на радощах просили сфотографуватися з ними. Вони опинилися в цілковитому полоні популізму, не здатні зрозуміти, що їх цинічно використовують люди, які нічого не зробили для покращення життя селян. Коли щирість тягнеться до цинізму, це трагедія. То не тільки жалюгідне видовище, а, мабуть, одна з найбільших перешкод для розвитку країни.