26 січня в Укрaїні рoзпoчинaється прeм’єрний тур дoкумeнтaльнoгo фільму Лeoнідa Кaнтeрa тa Івaнa Яснія «Міф».

Стрічку прo Гeрoя Укрaїни, oпeрнoгo співaкa зі світoвим ім’ям, який пішoв дoбрoвoльцeм нa фрoнт тa влітку 2016 рoку зaгинув у бoю нa Світлодарській дузі, вже у найближчі дні зможуть переглянути мешканці усіх великих міст, від Львова і Тернополя до Кривого Рогу та Маріуполя. Терпіння доведеться набратися лише киянам – довгоочікувана прем’єра у столиці відбудеться в останню чергу, 8 лютого.

 

Напередодні перших показів режисер Леонід Кантер розповів Тижню чому Василь Сліпак воював саме у «Правому секторі», за що він загинув та яким чином перегляд фільму змінить ставлення іноземних глядачів до війни в Україні.

 

- Як виникла ідея зняти фільм про Міфа?

 

Історію Василя Сліпака я сприйняв дуже особисто. На війні гине дуже багато хлопців. Але коли гинуть митці – відчуття таке, ніби загинув ти сам.

 

Вже у день загибелі Василя я отримав два листи від хлопців з «Правого сектору», які питали, чи не хочу я зробити фільм про Міфа. Написати «давайте зробимо фільм» для них було так само легко, як для мене – сказати «ну, то давайте побудуємо будинок». Адже я не будую будинки і просто не розумію, наскільки це складно. Зняти таке кіно – це як мінімум рік виснажливої праці та маса коштів. Тому хлопцям я відповів, що ідея гарна… але сам я тоді ще не налаштувався її реалізовувати.

Наступного дня я отримав лист від волонтерів з української діаспори, які співпрацювали з Василем. Вони також писали мені, що про життя Василя неодмінно потрібно зробити фільм. Обіцяли підключитися та допомогти. Але я розумів, що ділити це треба навіть не на два, а на десять. Бо зараз у людей душа кипить та бурлить, однак за місяць-два вони охолонуть, а робота над документальним фільмом буде довготривалою… Це був вже другий сигнал. Але і на цьому етапі я ще не був впевнений у своїх планах.

 

Третім сигналом стала розмова зі знайомою з адвокатської компанії, яка допомогала «Правому сектору» у юридичних питаннях. Вона підкреслила, що готова допомогти та навіть одразу дати фінансовий старт, щоб ми вже починали роботу. Це вже була конкретика. І я озвучив пропозицію Івану Яснію, разом з яким ми зробили вже два фільми. В нас дуже класний тандем — кожен   володіє навичками, яких бракує іншому, ми чудово доповнюємо один одного. Іван сказав «так». Ми зустрілися з тією пані (не знаю, чи можна називати її ім’я публічно) і вона сказала, що вони дадуть початкові кошти, а пізніше допомагатимуть далі… Життя внесло свої корективи – пізніше вона повідомила, що можливості підтримувати проект далі в неї більше немає.

 

Читайте також: Звернення української громади Франції до міністра закордонних справ України Павла Клімкіна

 

Це була невелика підніжка. Адже на тому етапі ми відзняли першу частину фільму на фронті та мали вилітати до Франції. І гадки не мали, де тепер взяти кошти на подальші зйомки… Тим не менш, ми вирушили.

 

Зйомки у Франції були дуже складними. Сприймати нас там не хотіли. До цього ми зробили фільм про «Правий сектор», і всі казали: «Це правосєки, вони знімуть фільм про Василя-правосєка». Ніякі аргументи від нас не працювали.

 

Дуже допоміг брат Василя, Орест Сліпак. Він просто повірив у нас… І я дуже радий, що він не розчарувався – адже Орест вже бачив чернетку нашого фільму. У інтерв’ю після перегляду він сказав, що ми створили дуже правдивий образ Василя. Цей образ ми формували з клаптиків. Адже у нас не було можливості знімати Міфа. Були лише архіви, які нам надсилали з усього світу.

 

Коли ми зрозуміли, що будемо працювати над фільмом –дали клич. «Люди, допоможіть нам  з відео!». І з усього світу полетіли повідомлення. З Канади, з Франції, з Італії, з Америки, з України… Нам надсилали фрагменти відео. Інколи – хвилину, інколи – п’ять секунд, інколи – три секунди.

 

Допомогло і телебачення – і 5 канал, і Радіо Свобода, і Інтер, і Громадське… Мене дуже приємно здивувало, що усі колеги по цеху надали нам відео безкоштовно. Якби вони пропонували матеріали за гроші – ми змушені були б відмовитися, адже фінансування у нас не було взагалі ніякого.

 

… Так півроку ми з Іваном пропрацювали на ентузіазмі, на своїх власних коштах. І лише коли практично весь матеріал вже був відзнятий, коли залишився монтаж (причому монтаж з анімацією, графікою та обробкою архівного відео) — ми дали другий клич. Наголосили, що для залучення фахівців нам потрібна фінансова допомога.

 

Читайте також: У Києві на Андріївському узвозі з’явився мистецький сквер імені Василя Сліпака

 

Насправді, над цим фільмом люди готові були працювати і безкоштовно. Але  це мало такий вигляд: «Я дуже хотів би, але у найближчі два місяці я зайнятий. А потім зможу працювати ночами…». І це, насправді, не робота. На щастя, сталося так, що за два місяці ми зібрали понад 300 тисяч гривень – і змогли заплатити людям зарплати, щоб вони відмовилися від інших проектів та зосередилися на нашому. І вони почали працювати, викладаючись повністю.

 

В цей момент відбувся пітчинг Держкіно. Ми вже могли завершити фільм і самі… Але пітчинг ми виграли, і державна підтримка дала нам змогу зробити фільм саме таким, як ми мріяли. Причому заявлена на перших етапах зйомок сума нам вже була не потрібна, і ми скоротили суму до тієї, якої дійсно бракувало.

 

- Яким вийшов загальний бюджет фільму?

 

Загальний бюджет за 17 місяців роботи — 45 тисяч доларів. За всю команду. Коли я згадав про це у розмові з одним американським кіношником, він зітхнув: «Класно ви знімаєте.  У нас це була б зарплата однієї людини за ці сімнадцять місяців». Над нашим фільмом працювало більше 20 осіб – не рахуючи всіх доброчинців, яких можна також вважати авторами фільму. Адже кожен з них зняв якийсь фрагмент відео або надіслав кошти…

 

Завдяки цьому фільм вийшов народним. Коли звітуєш перед якимось замовником, особливо не переживаєш – здав і все. А тут було відчуття, що ми просто зобов’язані зробити все дуже круто. Бо відповідаємо не перед замовником, а перед народом України. І ми відшліфовували, вичісували, виправляли все до останньої дрібнички. Останню крапку поставили буквально три дні тому…

 

 

- Тобто, остаточна версія дуже суттєво відрізняється від тієї, яку ви показували у Львові на річницю загибелі Василя?

 

У Львові ми показували чернетку фільму. Так, матеріал був упорядкований приблизно у тій послідовності, у який мав бути – але це була лише чернетка… Показ відбувся на прохання родини Василя Сліпака. Для них, для рідних, це вже був фільм. Вони не бачили білих ниток, якими він був зшитий.

 

Після того було зроблено тисячі правок. Якісь фрагменти ми прибрали, якісь – додали. Зробили анімацію, яка до цього була просто нарисами. Тут неможливо не згадати про Юрія Журавля. Це лідер крутяцької української банди Ot Vinta! Але крім цього він ще український просвітник, історик та художник. Зробив книжку «Карикадурки», працює над проектом «Знай наших». Він насправді геній. І дуже заклопотана людина – однак свого часу запропонував нам свою допомогу. І повністю зробив анімацію. Якби ще тиждень тому його хтось спитав як він ставиться до нас і до фільму – відповіддю був би суцільний набір матюків, адже діставали ми його і вдень і вночі. Просто не відпускали. Вимагали виправити це, «зарухати» те… Весь креатив йшов від нього. Ми йому, можна сказати, лише заважали. Але необхідно було інтегрувати, об’єднати документальне відео з його анімацією, владнати безліч нюансів.

 

Крім того, ми «почистили» весь архівний матеріал. Допоміг Олександр Щербина – він швидко і класно зробив цю титанічну працю. Тепер ми маємо те, що знімалося на телефони, у якості, в якій це можна це показувати у кінотеатрах.

 

- Чи пояснюєте ви у фільмі обставини смерті Василя? Адже було дуже багато домислів та чуток – про снайпера, який полював саме на нього. Навіть про те, що Міфа «здали» свої ж…

 

Від нас у фільмі немає нічого. Про день, коли загинув Василь, розповідають його побратими. Розповідає Сім’янин, Царство йому Небесне. Розповідає Фіш, який надавав Василю першу допомогу. Розповідають ті, хто був поруч – всі потроху…  Все деталізують, все пояснюють. Останній бій – це цілий епізод фільму. Дуже гарячий епізод — десять хвилин фронту, десять хвилин бойових дій. Екшн, який так важко було поєднати з портретним жанром.

 

Глядач побачить та відчує і намагання побратимів його витягнути, боротьбу за нього останнього. Всі його любили, шанували і дуже хотіли, щоб він був живий…

 

Читайте також: Безсмертний П’єро. У Львові відбувся музичний марафон пам’яті Василя Сліпака

 

Але Василь свідомо пішов добровольцем на фронт. Зробив цей вибір. Знав, що може загинути. І не виключено, що він хотів загинути.

 

- Чи вдалося зустрітися з батьками Василя?

 

Так, але ми вирішили не брати в них інтерв’ю. Бо це була б свого роду спекуляція на емоціях глядача…

 

Мене дуже вразило те, що його батько при зустрічі всім дякував. Коли дякують тобі – трохи соромно, бо, можливо, не дотягуєш до цієї подяки. Хочеться робити свою роботу все краще й краще…. І батько дякує – а ти, насправді, сам відчуваєш неймовірну вдячність батькам, які виростили такого сина.

 

У процесі зйомок фільму я все більше знайомився з Василем. І зараз в мене таке відчуття, що я знаю його все життя, ще з дитинства. Це була дуже добра людина, безхитрісна, величезна дитина просто…

 

Він був справжнім класним добровольцем. Але при цьому був і неймовірним артистом. Був «везунчиком», який вмів хапати усе на льоту, якому все дуже легко давалося. Через те жодна планка для нього не була високою. Йому хотілося чогось вищого, вищого, вищого. Він віддавав себе музиці, волонтерству, війні – але йому всього було мало. Що далі?.. Віддати своє життя. Це був апогей. Максимум. І він просто розчинився в людях, в світі, в любові.

 

 

-За що, на вашу думку, загинув Василь Сліпак?

 

… За правду.

 

Василь був дуже справедливою людиною. Дуже прямолинійною. Він не був дипломатом. Завдяки його щирості по його відчуттях та його судженнях можна було вимірювати ту чи іншу подію. Поки не почалися події на Сході – він навіть не був в українській громаді у Франції. Жив у своє задоволення, був артистом…  Але коли відчув несправедливість – то вже намагався всьому світові розповісти про неї. Він кричав. Але його не чули. Він кричав далі – все гучніше й гучніше. Став добровольцем, ходив на ефіри. Розповідав, що є страждання людей, яке можна зупинити якщо всім об’єднатися довкола цієї проблеми. Його все ще чули недостатньо… І він віддав своє життя.

 

Це було настільки гучно, що про це почули сотні тисяч людей. Василь став символом. Став фільмом. Став міфом… Тепер він житиме вічно. Він герой. Тепер він не вмирає.

 

Читайте також: Порошенко вручив Зірку Героя України батькам загиблого Василя Сліпака

 

Він став просто зброєю масового ураження. Ця зброя, що працює й працюватиме з серцями людей. І не тільки в Україні…

 

Він буде по всіх країнах, на всіх фестивалях. Найближчим часом його побачать в Канаді та в Італії, у Франції… Німці, італійці, американці дивитимуться цей фільм – і вони будуть відчувати Україну. Вони, можливо, ще не розумітимуть суті конфлікту, але дуже добре відчуватимуть все. І, полюбивши Василя, вони полюблять Україну. А вже потім через медіа, через інтернет, вони зможуть дізнатися всі подробиці і якимось чином долучитися, допомогти в нашій боротьбі.

 

-Чи зрозуміли вибір Міфа його паризькі колеги?

 

Мені дуже сподобалася розмова з Гійомом, дуже близьким другом Василя. Хлопці називали один одного братами. І за комплекцією він такий самий, як Василь – величезний, кремезний оперний співак.

 

Гійом – гасконець. Як Д’Артаньян.

 

—Я вважаю, що артист ні в якому разі не повинен іти на фронт. Його робота – співати. Таким чином він несе любов у світ… — пояснював він.

 

—Скажи, будь ласка, а якби на Францію напали – що б ти робив? – спитав я.

 

—… О-о-о! Та я б завтра вже був у війську! Я рвав би їх голими руками! – відповів Гійом.

 

Він дуже старався бути дипломатичним, виваженим. Але тільки-но він, гасконець, уявив, що напали на Францію – одразу вихопив шаблю та побіг битися.

 

… Ще один близький друг Василя – Євген Гальперін. Відомий композитор, який співпрацює з Люком Бессоном. Він написав музику і для нашого фільму… До якогось моменту Євген засуджував цю війну взагалі, засуджував участь Василя у ній та «Правий сектор» як добровольчий батальйон, у якому був Василь.

 

Тут хочу зауважити, чому Василь був у «Правому секторі». Це, напевно, не тому, що «Правий сектор» кращий за інші підрозділи, хоча це класний підрозділ. Василь міг приїжджати з Франції лише на короткий час, і це була його єдина нагода короткостроково перебувати на фронті и й потрапляти одразу в найгарячішу точку. Це була можливість. Але багато хто цього не розуміє, думає, що він був страшним радикалом… І Євген це засуджував. Але Василь загинув — він все переосмислив. Усвідомив.

 

Хоча, ще коли Василь був живий, вони разом знімали квартиру. І якось Василь прийшов і сказав, що цього місяця може або за квартиру заплатити, або купити собі бронік. І Євген йому сказав: «Купляй бронік».

 

———————————————

 

Леонід Кантер — український продюсер, режисер, мандрівник, письменник. Народився 1981 року в Києві. У 1998 році закінчив Київський природничо-науковий ліцей № 145. На першому курсі вишу (1998) почав працювати журналістом і ведучим у Національній телекомпанії України. У 1999-му — ведучий програми «Прийдешні знаменитості». У 2002 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого за спеціальністю «актор театру та кіно, ведучий телепрограм», а в 2005-му — «режисер телебачення». 2003 року заснував кіностудію «Лізард філмс», яка зняла близько 50 короткометражних, кілька повнометражних і документальних стрічок. У 2004–2007 роках працював викладачем КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. 2007-го оселився на хуторі Обирок у Чернігівській області, створив поселення, де збирає друзів з усього світу, організовує фестивалі, мистецькі заходи, творчі школи та народні свята.