Київ об’єднує всі українські землі
Київ oб’єднує всі укрaїнські зeмлі
Руїни Зoлoтиx вoріт. Мaлюнoк Aбрaгaмa вaн Вeстeрфeльдa 1651 рoку. Знищeння Києвa мoнгoлaми булo фaтaльним
Мусимo визнaти, щo рішeння нa кoристь цьoгo місця було напрочуд вдалим. Високий правий берег і можливість облаштування на Старокиївський горі міста було добрим вибором батьків-засновників. Київ розташувався нижче за течією Дніпра від місця, де впадає в нього Десна, що давало змогу контролювати гирло однієї з найбільших водних артерій Лівобережного Полісся. Трохи вище, вже на правому березі, у Дніпро впадала Прип’ять. Таким чином Київ був точкою, де з трьох сторін сходилися водні шляхи. Ці переваги могли оцінити варяги, які дивилися на місто з Півночі (звідки прийшли в середині IX століття) на південь і яких звали Аскольд і Дір. Олег з Ігорем, які змінили їх, лише підтвердили цей вибір. Так, завдяки вихідцям із півночі Київ на початку X століття вперше став головним містом регіону.
На південь від Києва, особливо на Лівому березі, за кілька днів переходу починалася лісостепова зона, де можна було натрапити на кочовиків, які вже понад 2 тис. років були нероздільними володарями степу від Дону до Дунаю (те, що в межах сучасної України). Тож на місці сучасних Канева чи Черкас через річку можна було споглядати на кочовиків, які випасають неозорі табуни коней. Додатковим природним бонусом Києва були численні острови на Дніпрі, що слугували місцем для різноманітних промислів.
У XX столітті географи не раз прагнули пояснити закономірності постання тих чи тих міст. Київ у їхніх працях виступає як класичне місто, що зв’язує або ж об’єднує лісові терени на півночі, рільничі в долині Дніпра та степові на південному сході.
Знищена столиця
Від IX століття наша поінформованість про Київ цілком сформована «Повістю минулих літ» — першим літописом, завдяки якому ми маємо оповідання про історію русів, полян та їхню столицю. Відтоді місто стає головним і безконкуренційно першим градом Русі. Зробивши його своєю резиденцією, Олег організовував звідси свої походи на Візантію. Це було зручніше, ніж з узбережжя Балтійського моря, а закриття інших великих шляхів комунікації для норманів, таких як Волзько-Каспійський, змусило їх зупинитися в Середньому Подніпров’ї. Пошуки на схід Десною завели їх до Чернігова, а пішовши на захід, вони відкрили для себе Західний Буг і Сян, якими можна було повернутися до рідної їм Скандинавії.
Читайте також: Уроки другого Гетьманату
Усе X століття, воюючи з печенігами та Візантією, нові володарі Києва завжди верталися до нього. Навіть Святослав, якому літописець вклав в уста промову про бажання заснувати столицю на Дунаї, загинув, повертаючись до Києва. Спосіб контролю над територією залежав від того, хто й звідки платив Києву данину в X столітті. Практично всі відомі нам з літопису міста тоді розташовувалися на більш-менш однаковій відстані від Києва. Так, до Чернігова було близько 150 км шляхом уздовж Десни, до Переяслава — близько 100 км уздовж Дніпра, до Канева — близько 130 км теж уздовж Дніпра, до Білої Церкви — близько 90 км, а до Коростеня — близько 160 км. Якщо їх об’єднати в коло з цетром у Києві, у такий спосіб ми можемо окреслити володіння київських князів.
Історична справедливість. Герб Івана Мазепи на церкві Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі
Володимир став першим із володарів, хто впродовж одного десятиліття провів дві релігійні реформи. Обидві вони мали піднести престиж Києва як нового релігійного центру. І якщо перша з них не прожила й восьми років, то друга, пов’язана з прийняттям християнства, закріпила за Києвом статус єдиного християнського центру в цій частині світу, що мало для міста важливе значення. Навіть тоді, коли Київ переставав бути політичним центром, статус християнської столиці та його святі місця не давали йому зникнути з тогочасної карти світу. Закріпленню цього статусу сприяли будівництво першої мурованої Десятинної церкви та головного собору міста — Софіївського, що був своєрідною реплікою св. Софії з Константинополя, а мозаїки та фрески князівської родини Ярослава Мудрого мали б слугувати утвердженню слави роду та його богообраності, а також закріпленню уявлень про місто як столицю вже всієї християнської Русі.
Розширення володінь київських князів за Володимира не позбавило Київ статусу першого міста в ієрархії міст під владою нащадків Рюрика. Його син Ярослав, перемігши братів, тільки утвердив цей статус. У своєму «заповіті» він роздав своїм п’яти синам міста. Цей перелік є чи не першим писемним описом володінь київського князя. Тут Київ є головним містом його володінь, а Чернігів, Переяслав, Володимир і Смоленськ підпорядковані йому.
Читайте також: "Ханська" Україна. Кордони минулого
Протистояння між уже розлогим на другу половину XI століття родом Рюриковичів привело до оформлення у 1097 році на Любецькому з’їзді князів правил посідання престолів у містах Русі. Ця домовленість остаточно закріпила б за Києвом статус головного політичного центру Русі, якби не одне «але». Відцентрові тенденції й прагнення окремих гілок Рюриковичів утримати власні «батьківські» уділи сприяли поділам, що мали би боронити вже інші центри: Чернігів, Переяслав, Володимир, Турів, Смоленськ та багато інших. Нічого дивного, як для реалій середньовічної Європи, де через такі процеси розпаду та децентралізації пройшли практично всі династії та підвладні їм держави. І мало де первісна столиця, у подальшому навіть із перервами, залишалася головним містом країни. Близьким прикладом може слугувати польське Ґнєзно, першість якого, принаймні в церковній ієрархії, була і є безальтернативною. Тож Київ завдяки своєму статусу першої і світської, і церковної столиці не мав інших конкурентів на Русі.
Якщо в церковній сфері авторитет Києва до середини XIII століття залишався непорушним, то як політична столиця він уже в XII столітті не мав того блиску, що в попередньому. Так, за нього змагалися, і практично кожен кзязь із роду Рюрика прагнув бути київським князем. Це не давало їм великих дивідендів, ні політичних, ні економічних. Але сила престижу іменуватися київським князем жила й далі. Навіть галицький князь Данило Романович, володіння якого були значно віддалені від Києва, незадовго до 1240 року став київським князем.
Знищення Києва монголами стало для міста фатальним, і він надовго зникає з джерел. Лише в середині XIV століття у зв’язку з прагненням Великого князівства Литовського підпорядкувати собі руські землі Київ епізодично починає з’являтися на сторінках історії. Що ж дозволило місту постати із забуття? Хоч як дивно, два фактори: місце розташування та столичний статус Київської митрополії. Перший фактор залишався завжди важливим, але для того, щоб він почав давати дивіденди, потрібна була хоч якась політична стабільність. Вона більш-менш настала в другій половині XIV століття, коли внаслідок підпорядкування значної частини руських земель Великим князівством Литовським вести торгівлю через Київ стало безпечніше, а отже, і прибутковіше.
На торговому роздоріжжі
Київ у XV–XVI століттях був своєрідним торговим портом, із якого розпочинався один із важливих торговельних шляхів, що поєднував Схід із Заходом. Розвиток міського самоврядування, а Київ отримав привілей на Магдебурзьке право лише наприкінці XV століття, і розташування міста сприяли розвитку торгівлі. Хоча йому було далеко до значно розвиненіших Львова чи Кам’янця, які мали краще сполучення та заможніших купців. Йому залишалося шукати свою спеціалізацію. Нею, ймовірно, стала та ж таки торгівля в поєднанні з козакуванням у степу, що поволі ставало трендом усього Подніпровського регіону.
Якщо торгівля допомогла Києву в прямому сенсі вижити й поволі стати на ноги, то другий фактор був, мабуть, вирішальним у тому, що він і лишився в титулатурі митрополитів, які від другої половини XIII століття віддавали перевагу перебуванню у Володимирі-на-Клязьмі, а згодом у Москві. Підпорядкування Києва Великому князівству Литовському поставило київських митрополитів перед дилемою. Кого визнавати за світського зверхника: великого князя литовського чи московського? До того ж участь київського митрополита Ісидора у Ферраро-Флорентійському соборі 1438–1439 років і його проунійна позиція підштовхнули Москву до того, щоб мати свого митрополита. Це спричинило поділ митрополії. Відтоді київські митрополити у складі Великого князівства Литовського більшу частину часу проводили у своїх литовських резиденціях — Вільні та Новогрудку.
Статус митрополії та наявність Києво-Печерського Успенського монастиря, найшанованішого на всьому давньоруському терені, зробили монастир, а отже, і сусідній із ним Київ привабливим місцем поховань для місцевих князівських і шляхетських родин. Від середини XVI століття однією з окрас Успенського собору був нагробок князя Костянтина Івановича Острозького, а серед похованих у криптах собору були князі Вишневецькі, князь Олелько Володимирович, князь Семен Олелькович, княгиня Юліана Гольшанська, князь Богуш Корецький, князі Санґушки, Слуцькі. Продовження традиції князівських поховань від кінця XIV століття, коли тут у 1397 році було поховано київського князя Скирґайла, сина Ольґерда, зробило Київ одним із важливих місць пам’яті на українських землях.
Занепад Академії. Брак змін у системі освіти та поява модерного університету в Москві поступово перетворювали Могилянку на церковний освітній заклад, який замикався в собі й працював здебільшого на потреби церкви
Унія Східної та Західної церков, відома в нас під назвою Берестейська, стала для міста поштовхом для інстутиційної та інтелектуальної консолідації православного духівництва. Ініціативи місцевих ієреїв, що не визнали її, відновити Київську православну митрополію були втілені в життя у 1620 році. Відтоді місто отримало двох київських митрополитів, а на бік православного стало козацтво. Загалом київські митрополити використовували козаків у власних інтересах, що породило думку про них як захисників православ’я.
Офіційне визнання православної Київської митрополії та обрання митрополитом Петра Могили стали добою реформ у православній церкві, де Києву відводилася першорядна роль. Використавши західні інтелектуальні здобутки, Могила спрямував усі свої зусилля на модернізацію церкви через дисциплінування та підняття освітнього рівня, чому сприяло об’єднання братської та лаврської шкіл в колегіум за єзуїтським зразком. А поява в 1638 році «Тератургіми» Афанасія Кальнофойського, першого «путівника» святими місцями Києва, розпочала відродження слави міста як православного центру не тільки українських земель. Його зусиллями було реконструйовано найважливіші пам’ятки давньоруської архітектури: Десятинну церкву та Софійський собор. І якщо від першого мурованого храму нічого не лишилося, окрім фундаментів, то барокізована Софія і до сьогодні є окрасою міста.
Читайте також: Консервативна революція гетьмана Павла Скоропадського
Заснування колегії за єзуїтським зразком у Києві зробило місто інтелектуальним центром українських земель, адже відтепер молодь, яка прагнула навчатися в православному середовищі, мала для цього всі умови. А функціонування колегіуму стало поштовховм до появи інтелектуальних праць, у яких Київ став, беззаперечно, головним містом, понад те, «богохранимим градом». Появі й поширенню таких текстів та уявлень сприяла православна церква, яка прагнула подолати інтелектуальну та інституційну відсталість, використовуючи для цього модерні засоби, запозичені із Заходу.
Інтелектуальний центр
Події середини XVII століття стали для міста черговим випробуванням, адже повстання під проводом Богдана Хмельницького та подальші угоди з Московським князівством перетворили Київ на об’єкт великої політики. Але чому ні Хмельницький, ні Виговський, ні навіть Мазепа не розглядали місто як свою столицю? Причин могло бути багато, і дати однозначну відповідь на це питання з перспективи сьогоднішнього києвоцентричного споглядання на історію України доволі складно. Видається, що тривалий, понад 400-річний «безстоличний» статус міста не сприяв тому, щоб його сприймали столицею. Так, тут була резиденція митрополита та найшанованіші святі місця православ’я, але чи того було достатньо, аби й гетьман став постійно перебувати в Києві? Радше ні. І пов’язано це було з практичними потребами, де гетьман більше воєначальник, аніж володар. І тому маленький Чигирин, ближчий до Поля й до Січі, був набагато кращим для столичного статусу за Київ.
Так сталося, що, домовляючись про мир в Андрусові 1667 року, Київ офіційно на два роки переходив під владу Москви, хоча московські війська й воєводи з’явилися там ще 1654-го. Не маючи політичної волі та мілітарних можливостей, Річ Посполита мовчки погодилася з втратою Києва, який від 1686-го перейшов під офіційну владу Москви. Але від середини XVII століття й аж до другого поділу Речі Посполитої у 1793 році Київ був містом прикордонним, що позначилося на його подальшій долі.
Події, пов’язані з підпорядкуванням Києва Москві, майже збіглися в часі з перепідпорядкуванням Київської митрополії московському патріархові. Цьому сприяло те, що одне з інтелектуальних підґрунть права московського царя володіти містом було видане 1674 року в… Києві під назвою «Синопсис, или краткое собрание от различных летописцев о начале славенороссийского народа».
Цей та інші інтелектуальні продукти з Києва в поєднанні зі справним функціонуванням Київської колегії, яка від 1701 року стала Києво-Могилянською академією, спричинилися до того, що Київ у Московській державі, а згодом і в Російській імперії теж став своєрідною інтелектуальною столицею. Звісно, що порівнювати його з університетськими центрами тогочасної Європи не випадає, але коли це єдиний до XVIII століття православний колегіум на українських землях, який надавав якісну, як на ті часи, освіту, то неозорий ринок праці держави, що закінчувалася аж на узбережжі Тихого океану, робив випускників цього навчального закладу бажаними в будь-якому куточку імперії.
Читайте також: Приречена спроба порозуміння
До середини XVIII століття цього інтелектуального запасу міцності ще вистачало, щоб навчання в київській академії вважалося престижним і корисним для подальшої кар’єри будь-якого юнака. Брак змін у системі освіти та поява модерного університету в Москві поступово перетворювали Могилянку на церковний освітній заклад, який замикався в собі й працював здебільшого на потреби церкви.
Щодо самого міста, то інтерес до давнини, який спостерігався із середини XVIII століття, став для Києва початком перших наукових і туристичних мандрівок. Історики-аматори та просто мандрівники прагнули дізнатися, де жили давні київські князі, де містився той чи той об’єкт, відомий їм із прочитаних літописів. Це трохи лякало місцевих, адже їм ті речі майже ні про що не говорили.
Переставши наприкінці XVIII століття бути прикордонним містом, Київ поволі почав звикати до нових реалій XIX століття, поступово обростав російськими чиновниками та військовими, а конкуренцію їм створила правобережна польськомовна шляхта, для якої столиця Київської губернії була своєрідним центром світу. Але то вже інша історія, у якій Київ стає важливим релігійним центром і до якого на прощу йдуть православні, щоб згодом у проекті модерної України постати безальтернативним центром усіх українських земель.