Гудбaй, Гoгoльfest?

Фoтo repor.toДeсять рoків тoму в Укрaїні нaрoдився пeрший щoрічний фeстивaль сучaснoгo мистeцтвa. Кoли дoлaр був пo «5», a укрaїнці пишaлися учaстю Вєрки Сєрдючки нa «Єврoбaчeнні’2007», Влaд Трoїцький тa «Мистeцький Aрсeнaл» усвідoмили нeoбxідність міждисциплінaрнoгo фeстивaлю в Укрaїні й зaпoчaткувaли мoдний нині Гoгoльfest.

Гoтeль мистeцтв

Мaйбутній культурний стрaтeг тa візіoнeр, рeжисeр і прoдюсeр Влaд Трoїцький рoзпoчaв свій фeстивaльнo-видoвищний бізнeс як прoтивaгу розпаду СРСР й необхідності рухатись далі. Все почалося з центру сучасного мистецтва «Дах», який щороку ставав все більш помітним осередком театрального життя в Києві. Зі скромного «готелю мистецтв», символом якого став равлик, що «повзе схилами Фудзі», «тихо до самої вершини», він перетворився на найвідоміший у Європі український театральний проект. Так само тихо й непомітно й перетворився й Гогольfest: із фестивалю на 10 тисяч глядачів на мистецьку подію номер один в Україні.

В «Дасі», а до 2013 року він був репертуарним театром, займалися дослідженням і експериментами: зосереджувалися на містиці й українському фольклорі, створювали сучасні містерії, доступні урбаністичній свідомості, вивчали можливості психологічного побутового театру, соціальних текстів «нової драми» й вчилися по-новому провокувати публіку. Тут добре засвоїли уроки Анатолія Васильєва, Володимира Оглобліна й Кліма. А тому згодом, коли для нових проектів Троїцькому знадобилися виконавці з універсальною акторською технікою й музичними «здібностями», вони в нього вже були.

Влад Троїцький

В «Дасі» заклали вектор розвитку «на майбутнє», згодом звідси черпали свої сили такі проекти як галерея «Бурса», проект «ЛСД: лабораторія сучасної драми, велетень Гогольfest. Тут народилися музичні проекти: етно-хаус гурт DakhaBrakha, фрік-кабаре Dakh Daughters, а недавно й утворене із Театром Pralnia лялькове кабаре «ЦеШо».

Мистецький хутір

Влад Троїцький завжди закликав не розглядати Гогольfest через призму театральної програми, мовляв, і сам фестиваль є синкретичною мистецькою моделлю, де сучасні музика, театр, візуальне мистецтво (пізніше також література, кіно, хореографія) існують у співвідносності та взаємозалежності. Втім, саме довкола театральної програми та довкола ідеї створити український міждисциплінарний Фріндж, фестиваль фестивалів – аналог Единбурзькому, або й ще кращий, щороку формувалася програма Гогольfest.

За десять років існування український мистецький хутір вже шість разів змінював адресу. Мистецький проект, який розпочався восени 2007 року в стінах «Арсеналу» був мало схожим на сучасні його інтерпретації. Лаконічно розміщений на двох поверхах білокам’яного музею Гогольfest мав лише чотири напрямки: театр, музику, візуальне мистецтво й трохи літератури. Візуальна програма була представлена переважно проектом «Гоголь.Портрет», у якому сучасні українські художники були запрошені зобразити культового українського містифікатора на свій смак. «Зірки» з сучукрліту долучилися до фестивалю пізніше.

Читайте також: ГогольFest-2016: без повітря

Отак, зосереджений на двох сценах для театру й музики, а також двох поверхах не зрозумілого й провокаційного віжуал арту і відбувався скромний Гогольfest. Схожий на тусовку для своїх, на альтернативний музейний захід, він три роки поспіль вибудовував складні зв’язки з публікою, спраглою до іншого мистецтва, аж доки не увійшов у звичку. Скоро він став невід'ємною частиною початку осені – разом із духмяним присмаком масал і глінтвейнів, публіка призвичаїлася споживати сучасне мистецтво у великих дозах.

Театральна програма складалася з українського контенту – так званого шоу-кейсу, міжнародна – з європейських хедлайнерів. Ця концепція точно вкладалася в принципи «Арсеналу» – бути «вікном в Україну для світу та вікном у світ для України». Тут відразу показали вистави алхіміків з театру «АХЕ», перші російські втілення драматургії Макдонаха, неймовірні польські перформанси, швейцарські, іспанські та французькі приклади постмодерні проекти. А в українську програму потрапляли й більш-менш класичні постановки А. Жолдака, Д. Богомазова, О. Ліпцина, Р. Поклітару, А. Білоуса та інших.

Пам'ятаю, як радикально відрізнявся театр Гогольfest’у від звичного репертуару української сцени. Здавалося, що учасники змовилися спантеличити глядачів, і ніби використовуючи технології НЛП, «підсадити» їх на нове мистецтво зі щедро оздобленою формою і бездонними вимірами змістів.

Одним з найяскравіших вражень з перших фестивалів стали його відкриття та спеціальні вистави театру «Дах». Згадую постановку «Смерть Гоголя», поставлену спеціально для «Арсеналу». На триярусних підмостках одночасно відбувалося театрально-містеріальне дійство. Виконавці в чорних мантіях та білястих, ніби посмертних масках Гоголя, створювали історію з відчуттів і потойбічних переживань людини-Гоголя, похованої заживо. Актори «Даху» акцентували на тому, що «шинель ця (з якої всі ми вийшли) – кокон, в утробі-гробі якої визріває чарівність поезії життя», вона спадає на нас як спалах любові, як прозріння смислу цього світу й торжество його миттєвості. Доповнена світловими проекціями та живою музикою, містерія «Смерть Гоголя» заполоняла простір «Мистецького Арсеналу» від закутків до склепінь, наповнюючи своєю потужною енергією й енергетикою кожну його клітину, агресивно демонструючи, що після такої «смерті», на Гоголя і його фест чекає вічне життя.

Власне, так і планувалося. Гогольfest мав стати простором, об’єднуючим українських митців різного віку й жанру, таким, що дає їм розуміння власної професійності й національної приналежності. Із формування зв’язків між художниками, режисерами, акторами, музикантами мала створитися величезна спільнота, метою якої мало стати укріплення національного мистецтва та подальше представлення його на європейській арені.

Культурний молл

Після успішних показів програми в «Мистецькому Арсеналі» фестиваль було розширено та перенесено на територію садів та напівзруйнованих корпусів кіностудії ім. Олександра Довженко. Величезний, порівняно з «Арсеналом», простір відразу перетворив Гогольfest на «культурний молл». Місце, куди, за словами Троїцького, споживач приходить отримати один мистецький продукт, а натомість йому пропонується цілий комплекс напрямків та подій, в одному місці в один час.

Читайте також: Конфлікт щодо Театру на Подолі: історія, деталі та коментарі учасників

IV Гогольfest розпочався з небаченим досі розмахом і прямо на Майдані Незалежності. Його відкрила спільна постановка «Даху» та іспанського театру La Fura Del Baus, чиї виступи відкривали колись Олімпійські ігри. Вистава складалася з живої музики DakhaBrakha, театрально-містеріального дійства на п’яти поверхах сценічної конструкції, відео-арту, а також із макроелементів: велетенської живої ляльки, яка йшла Хрещатиком, десятиметрової сітки з акробатів та величезного колеса, яке актори-каскадери на ходу перетворювали на сценічний майданчик. Були задіяні великі підйомні крани, актори обох театрів та більш, ніж 50 танцівників-перформерів. Сюжетної чи літературної основи вистава не мала, однак мікс із фантазій і образів демонстрував велич і різноманіття сучасного театрального мистецтва.

Дійство, яке охопило увесь Майдан йшло в дисонанс з концертами й «днями Києва», звичних для цієї локації. Сучасне концептуальне мистецтво, показане у найбільш доступному для масових видовищ вигляді – шоу, на той момент створило неабиякий інформаційний привід, розширило аудиторію Гогольfest’у в рази й дало можливість організаторам не переживати щодо заповнення культурного моллу новими споживачами.

Ймовірно, кіностудія стала найефективнішою локацією фестивалю за всю історію. По-перше, тут якнайкраще поєднувалося класичне мистецтво з альтернативним. На той час не тільки в музичній, а у театральній програмі чимало місця було присвячено постановкам державних театрів, а напівзруйновані павільйони кіностудії оточує парк-сад, з фонтанами й охайними затишними алеями. Тож атмосфера такого парку якнайкраще підкреслила того року і концепцію фестивалю, й стан культурної політики в країні одним махом.

По-друге, орієнтований у першу чергу на молодь, фестиваль, який переїхав з центральної частини міста на периферію знайшов додаткову енергію в андеграундному ландшафті промислової Шулявки. Енергії, якими живився фестиваль вже не вміщувались до давніх мурованих стін воєнного заводу, вони вирували в павільйонах і залах кіностудії, на його доріжках і в яблуневому садку, який колись саджав Довженко.

По-третє, ускладнена мапа фестивалю дозволяла відвідувачам обирати мистецтво на свій смак, блукати між сценами й експозиціями і багато спілкуватися. В приміщенні фестивального сквоту увесь час йшли виступи молодих музичних колективів, камерні й наївні, мов квартирники. На стежках кіностудії з'явилися вироби українських майстрів, ненав’язливі фудкорти, а прямо між ними відбувалися перформанси, писалися полотна, знімалося кіно. За рахунок невимушеної атмосфери, Гогольfest став народним, звичним і довгоочікуваним святом.

«Продажне мистецтво»

Ми досі не згадали причин переїзду Гогольfest з локації в «Арсеналі», хоч та історія, мабуть, варта й окремого матеріалу. За кілька тижнів до початку фесту в пресі з’явилися повідомлення про неможливість використання заводу і його терміновий ремонт, а новий директор музею Н. Заболотна нічим не змогла допомогти Троїцькому і його дітищу. Добре, що хоч кіностудія прийняла пропозицію і фестиваль хутко перенесли. Втім, і за цією адресою Гогольfest’у не довелось прописатися. Вже наступного року керівництва не домовились про аренду й фестиваль просто відмінили.

Яким же очікуваним було повернення Гогольfest у 2012-му. Публіка не те, що не злякалася перенесення велетенської голови Миколи Васильовича, повелителя всього сучукрарту, в промзону на Видубичах. Вона навіть пробачила керівництву підвищення цін на вистави й появи «днів платного входу». Кмітливі, щоправда, проходили на територію фестивалю вдень, коли це можна було зробити безкоштовно, насолоджуючись атмосферою іржавої ангарної лірики колишнього заводу металевих конструкцій до пізньої ночі. Та все ж, тут вперше голосно зазвучала тема критичного недофінансування фестивалю, а його організація на волонтерських засадах навіть вилилась у гасло «Своїми силами». Втім, ніщо справді не відміняє того факту, що держава повернулася до Гогольfest’у спиною, і щось підказувало вже тоді, що реверанс свій вона ще повторить.

Знаковими проектами двох проведених на Видубичах фестивалів стали театральні копродукції, створені з урахуванням особливостей простору промзони. «Школа нетеатрального мистецтва» – так називався проект Троїцького, що складався з двох окремих вистав. Темою постановки обрали найсвятіше – сам театр. Такий, яким ми бачимо його в напівтемних залах в кріслах поруч із незнайомими людьми, на який витрачаємо час і гроші і який іноді забуваємо наступного ранку. Тому основу вистави складали акторські етюди з творів Шекспіра, Кліма, Йонеску, незрівнянні й незабутні поміж іншого. Між ними втиснулися монологи-маніфести режисерів Б. Юхананова, Кліма, А. Жолдака, А. Арто, П. Брука та Дж. Стреллера.

Читайте також: «Кропивницький-2017»: десакралізація імперського і радянського минулого

Перша частина проекту відбувалася у величезному ангарі, залитому денним світлом. Одним із його персонажів стало відлуння голосів і живої музики в металічній конструкції промзони. Актори задіяли величезний простір, його балкони й височенні балки, та розчинилися в ньому ніби хороший театр, що розчинився в шаленій кількості переспівів та інтерпретацій. Друга частина відбувалася вже вночі. До просторових кульбітів із шинами й старими ваннами та акторський монологів доєдналася ніч. В напівтемному містичному ангарі актори взивали до розуміння сучасного мистецтва, закуті у вогняні кола. Атмосфера проекту нагадувала темну месу із вшанування пам’яті театру, який помер, і таємного сповивання театру, що саме народжується.

Культура видовищ (і хліба)

Політекстові інтелектуальні дійства стали візитівкою Гогольfest. І «Смерть Гоголя», й «Школа нетеатрального мистецтва», і шоу-відкриття, й вистави «Даху», перенесені до ангарів ставали культовими. В 2013 році на Видубичах відбулася прем’єра постановки «Станція». Робота французького режисера Стефана Рікорделя з акторами «Даху», яку також не можна не пригадати. Історія про самотнього чергового на залізничному вокзалі стала блискучим прикладом умінь українських акторів існувати в постмодерному сценічному втіленні. Створена за методом моновистави, де в реальному часі існує тільки головний герой, а усі інші персонажі й події – лише в його мареннях, спогадах, що перемішуються й викривлюються, «Станція» змусила глядачів неабияк поламати голову. Дивовижно красива візуалізація внутрішніх станів, що транслювалася одночасно на кількох рівнях (плюс відео) надовго запам’яталася публіці.

Втім, з помітних досягнень трирічної каденції Гоголя на Видубичах уваги вартий самий лише факт презентації театрально-музичного проекту Dakh Daughters, які вперше з’явились на публіці не багато не мало – в багажнику вантажівки на заднику «Станції» Рікорделя. Тут саме сталося «перетворення» дахівського сценографа й актора Дмитра Костюминського на самобутнього режисера. Його постановки «Гамлет.Вавилон» (2013) та «Іфігенія. Наречена для терориста» (2015) – поліфонічні мультимедійні полотна, в яких у мультиплікаційно-драматичному вимірі класичні сюжети починають звучати актуально.

Далі голова Гоголя урочисто попрямувала на ВДНГ – найбільше українське кладовище радянської культури. Але серед величних виставкових павільйонів Гогольfest згубив щось камерне, щось андеграундне, ту саму тусовку для митців, для своїх. Зворотною стороною масштабу стало розпорошення фестивалю на фудкорт і відокремлені зони мистецтва. І хоча в 2015 у фестивалю була досить сильна театральна програма – знов приїхав московський Театр.DOC, пітерський «Театр Ді Капуа», Троїцький показав нові міждисциплінарні проекти, долучився «Дикий театр» та «Українська нова драма», щось пішло не так. Купуєш квиток, заходиш на ВДНГ, бачиш фудкорт. Все інше – десь за берегами річок із кави-шаурми-глянтвейну, десь поза межами твого фокусу й ніби не таке важливе. Втім, організація локації Гогольfest на «Арт-заводі Платформа» показала, що центрування споживчого культу це не тільки нова вада фестивалю, але й його нова саркастична концепція. Мовляв, їж, пий, купуй лахи, а до мистецтва дійдеш, чи ні – на твоїй совісті.

Тотальний стьоб над гламурним суспільством і мистецтво «для лінивих» як його відображенням стали ідеєю програми фесту в 2016-му. Тому Dakh Daughters виступали у спортивних костюмах, відкрив фестиваль виступ групи «Тік», кожним третім проектом було шоу, а хедлайнером театральної програми стала культова постановка Оскараса Коршуноваса «На дні». Досить і гадати, Троїцький чудово розумів як змінилася публіка Гогольfest і намагався боротися її ж зброєю. Власне, з дна.

Зруйнований ковчег

Після успішного піару опери «Коріолан» (2014), Влад Троїцький береться й далі експериментувати з нововигаданим жанром «нової опери». Суть жанру в тому, щоби мовою сучасної класичної музики написати оперу, спираючись на інтелектуалізм та класичні традиції. Разом з композиторами Романом Григорівим та Іллєю Разумейко, режисер випускає одну за одною частини біблійної трилогії: оперу-реквієм IYOV (2015), оперу-цирк BABYLON (2016) та оперу-балет «ARK/Ковчег» (2017). Якщо наважитись розповісти про проекти коротко, то запам’ятаймо, що це більше не опера як послідовність, а скоріше опера як набір, в якому автори поєднують непоєднуване (лаундж, хіп-хоп, бітбокс, вальс і т.д.) і теж саме із жанрами (акробати, реаліті-шоу, балет). Це такий музичний театр-стан, театр-атмосфера, в якому абстрактна драматургія стає важливішою за сюжетну, у даному випадку біблійну.

Ідея тотального синтезу як провідна ідея творчості Троїцького помітно загостряється в його оперних творах, однак ні музика, ні театр, ні цирк, ні балет не знаходять свого максимального професійного виявлення. Численні трюки обриваються на «найцікавішому місці», змінюють одне одного, змішуючись у надто строкатій канві, граючи з творцем злий жарт. Принаймні, через це у творах з глобальним висловлюванням та філософською мораллю з’являється жорстокість сучасного мистецтва, його невибагливість, які Троїцький точно не взяв би на справжній ковчег.

Останній, як обіцяють організатори, 10-й ювілейний Гогольfest розташувався одразу на кількох локаціях – невеличкій частині ВДНГ, театрі «Дах», в «Довженко-Центрі» та 4-поверховому приміщенні поблизу нього, яке назвали ArkSquat (дослівно – прихисток для митців на ковчезі). Скрізь розкинулася мережа із окремих мистецьких програм, щоправда трохи постраждала літературна, зменшилася дитяча, зате на шести сценах розгорнулася театральна.

Окрім головної прем’єри – «ARK/Ковчег» тут показали й інші проекти з «холдингу» Троїцького: виступ «ЦеШо», нове театральне шоу від Dakh Daughters, цирк-кабаре від Dakh Daughters та Le Monfort та гранд-шоу від DakhaBrakha. Потрапили в український шоу-кейс і кілька незалежних постановок. А на противагу їм – сучасний танець, перформанс та постмодерні театральні проекти з Європи, яким не знайшлося місця на сцені Театру на Подолі. Спільнота, що її вимріяв Троїцький таки утворилася. В лічені дні міжнародну театральну програму перенесли на новозбудовану «Сцену 6» та в «Дах», так і не давши достойної відповіді владі, яка вже традиційно перекриває повітря проекту. Уявімо лише, який міг би бути піар, якби фестиваль, який щойно увійшов до вісімки найкращих європейських за версією Європейської Асоціації Фестивалів (EFA) відмінили у зв’язку з саботуванням його проведення з боку держави?

Та ми не знаємо напевно, останнім був 10-й Гогольfest чи ні. І не можна сказати, що цьогорічне його проведення було не успішним, чи якимось чином розчарувало публіку. Сучасне мистецтво за десять років стало модним, що також є неабиякою заслугою «Гоголя», а тому тепер завжди знайдеться глядач, який купить квиток і подивиться шоу. Можливо, саме тому Троїцький не спішить спалювати останні мости, і навіть на будівлі ArkSquat, яка от-от буде знесена, митці зобразили величезну мандалу-оберег, аби її руйнація не знищила Гогольfest повністю.

Рекомендую ознакомится https://www.dveri-vdom.ru/category/kupit-mezhkomnatnye-dveri-nedorogo/