Тиждeнь пoцікaвився у вeтeрaнів, дoбрoвoльців тa aктивістів, яким вoни бaчaть oптимістичний прoгнoз нa 2018-й

Aндрій «Дeкстeр» Міxeйчeнкo, нaчaльник прeс-служби 93-ї OМБр

У 2018 рoці ми спoдівaємoся нa пeрeмoжнe зaвeршeння тoгo явищa, якe нaзивaється «aнтитeрoристичнa oпeрaція», a пo суті є бoрoтьбoю з путінським глобальним гібридним тероризмом. Цієї перемоги давно очікують український народ, армія, яка є його невід’ємною частиною, та світове демократичне співтовариство. Сподіваємося на звільнення всіх українських громадян і земель від окупантів, встановлення влади закону, повернення миру та спокою в наші родини. Зі свого боку, ми й далі займатимемося тим, що найбільше вміємо та любимо, — знищуватимемо ворогів України. 

Минулий рік наша бригада не лише втримала позиції, а й покращила тактичне становище на лінії розмежування. Ми стали сильнішими, набули нового досвіду та вмінь, відчуваємо потужну підтримку наших іноземних союзників, у той час як супротивник помітно послабшав і втратив ініціативу. І сподіваємося, що ця тенденція триватиме.

Олександр Данилюк, військовий хірург, головний спеціаліст Управління екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Міністерства охорони здоров’я:

Я бачу позитивний порядок денний на наступний рік таким, що вперше за часи незалежності ми почнемо змінювати систему охорони здоров’я. Проголосовано два важливі закони по медичній реформі й наступний рік є ключовим у початку її проведення. Власне, 2018-й — це передусім первинна ланка допомоги. Тому до кінця наступного року, я сподіваюся, лікарі й медпрацівники первинної ланки отримуватимуть гідну оплату праці, а пацієнти зможуть обрати достойних сімейних лікарів. Якщо казати про законодавче підґрунтя для цього, то воно практично затверджене. Єдине, чого немає, — це підпису президента (Петро Порошенко досі не підписав ухвалені закони про медреформу, зокрема, основний проект № 6327 «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів». — Ред.). Я маю надію, що до кінця року підпис з’явиться, адже з 1 січня вже мають формуватися і Національна агенція здоров’я, і декларації (про вибір лікаря первинної медичної допомоги. — Ред.) у тестовому режимі. Із середини року реформа вже має виходити на загальнодержавний рівень. Щодо фінансування, то бюджету на медицину не вистачає, але зміни закладено в законі. У нас був щорічний дефіцит на цю галузь, але якщо правильно розподіляти кошти й оплачувати конкретні медичні послуги, а не просто утримування закладів і персоналу, то можна виграти. Так зробили всі цивілізовані країни. Позитив відстаючої країни в тому, що ми запозичуємо найновіше, те, що вже досягнуто. Тобто можемо проаналізувати помилки інших країн і, власне, так і робимо. Беремо найсвіжіші напрацювання як у сфері реформ, так і протоколів надання допомоги тощо.

Я сподіваюся, почнуть удосконалювати навчання на тему екстреної медицини. Уже з’явилися нові професії. Уперше в коледжі підуть студенти вчитися на парамедиків. Через три роки буде перший випуск професіоналів у системі екстреної медицини, які є в Європі та Північній Америці.

Щодо військової ланки, то медичне забезпечення військ потихеньку вдосконалюється, і ми переходимо на європейські стандарти, на доказову медицину. Крок за кроком стаємо взаємосумісними з НАТО. У системі військової медицини ми сподіваємося досягти запровадження професії бойових медиків. Вони вже є, вони народжені війною.

Читайте також: Наталія Зарецька: «Значна частина країни живе, як у серіалі «Слуга народу», де війни немає взагалі»

Зараз їх узаконять, вони займуть нішу колишніх радянських санітарів-інструкторів і надаватимуть якісну допомогу на полі бою. Треба просто ввести військово-облікову спеціальність, але там уже запущено незворотний процес. Є Стратегічний оборонний бюлетень, де все прописано. Це введено указом президента на рішення РНБО. Там є медична частина, пункт 4.2, — це реформа військової медицини, де всі згадані моменти прописані. Просто є багато юридичних перешкод, що заважають запроваджувати швидко. Зокрема, бюрократія, яка, з одного боку, дає можливість не допустити грубих помилок, а з другого — перешкоджає швидкому реформуванню. Також, як завжди, наявний дефіцит кадрів в управлінні. На жаль, критикувати охочих багато, а братися до змін мало. Як у нас, у Міністерстві охорони здоров’я, так само й у військовій медицині, у Міноборони кадрів, які готові брати відповідальність і змінювати систему, мало. Тому все не відбуватиметься так швидко, як ми це бачимо, але сподіваюся, що 2018 рік дасть певні плоди, які вже стануть революційними у сфері охорони здоров’я, а досягнення — незворотними. І далі ми рухатимемося вже в обраному напрямі.

Шон Таунсенд, речник Українського кіберальянсу:

Якщо раніше саме існування української держави було під питанням, то зараз у країни дійшли руки й до сфер, не пов’язаних безпосередньо з виживанням. До них належить й інформаційна безпека, якою займається Український кіберальянс (як наступальною, такою, як розвідка, контррозвідка й інформаційні диверсії, так і оборонною — захист інформаційних ресурсів). І хоча, як завжди буває в процесі становлення, уже допущено багато помилок, є й приводи для стриманого оптимізму. Принаймні чиновники визнають саму наявність проблем і розпочато поки що скромні спроби встановити діалог і шукати способи їхнього вирішення.

Євген Ткачов, волонтер, керівник госпісу для літніх людей із прифронтових зон, Часів Яр:

У 2018 році я дуже чекаю «примусу» Росії у вирішенні питання з обміном усіх цивільних та військових полонених, які перебувають на окупованій території. Бо я сам у 2014-му був у полоні в слов’янському підвалі, знаю вартість кожного дня очікування волі. Хотілося б, щоб між людьми було побільше милосердя та любові, з боку керівництва країни — чесності й відкритості. А разом із друзями планую розширяти наш госпіс, щоб надати можливість якомога більшій кількості людей доживати свої дні не в холодних підвалах під обстрілами, а в теплі й дружньому оточені. Можливо, це було б поштовхом до того, щоб у країні змінився підхід до питання госписів, яких, на жаль, ще дуже мало, як державних, так і приватних. А питання людської самотності стає актуальним дедалі більше. Я наполягав би на зміні законодавства про аборти, бо самотність з’являється не сама собою. Ми вбиваємо власних дітей у сотні разів більше, ніж на війні. Чи варто мріяти про допомогу Бога, якщо ми, з одного боку, святкуємо на державному рівні Пасху, Трійцю, уже два Різдва, а з другого — фінансуємо вбивство дітей. Але сподіваюся, що Україна та українці отримують милість від Бога!

Володимир Єлець, волонтер, Торецьк 

Звичайно, як і багато моїх земляків, я чекаю на повну деокупацію території України. І на своєму рівні й далі робитиму все, що від мене залежить. Але, гадаю, не менш важливо акцентувати на розвитку громад, особливо біля лінії фронту. У рідному Торецьку маємо величезні плани: наприклад, розробити та реалізувати механізм взаємодії влади й громадськості. А з конкретних проектів плануємо зосередитися на створенні в місті Центру творчої ініціативи, де можна було б розкривати таланти серед містян, реалізовувати різні ідеї. Хочемо започаткувати «Територію мрії» у центральному парку, де кожної суботи надавати умови для виступу творчим особистостям, щоб привчити молодь до культурного й корисного відпочинку.

Читайте також: Формула хоробрості

Плануємо відкрити курси з вивчення української мови для дорослих, які вже функціонують у сусідніх містах, створити «Поетичне кафе», бо в нас дуже багато тих, хто любить рими, — від школярів до пенсіонерів. Ще сміливіші плани — створити молодіжний театр, відзняти крутий ролик про Торецьк за участю мешканців. Допомогти активістам створити притулок для бездомних тварин, підтримати ініціативу наших атошників, які бажають бути активними громадянами.

Володимир Орос, власник соціального бізнесу арт-кафе «Тролейбус», Добропілля: 

2018-й для мене — рік балансу в очікуваннях перших плодів реформ, які проводяться в країні. Багато хто каже, що стало тільки гірше, але якщо порівняти можливості, які з’явилися в жителів країни, то вони значні. Божевільна хвиля можливостей виносить на поверхню нашого життя нові ідеї та стартапи, які створюють нову економіку, нову країну. У 2018-му багато хто скаже: «Знову комусь пощастило!» — не помічаючи, яка колосальна праця була проведена за три-чотири роки. Собі в завдання ставлю довгостроковий і якісний відпочинок, якого не було вже чотири роки. А також розвиток соціального бізнесу для підтримки ініціатив, вихід на стабільну, незалежну від донорів діяльність громадської організації. І звичайно ж, об’єднання зусиль — тренд наступної п’ятирічки. Це кооперативи, асоціації, спільна діяльність громадськості, бізнесменів… І це через діалог, підвищення довіри й рівня соціального капіталу. 

Володимир «Санта» Регеша, доброволець:

Хочеться шукати позитив, але навколо його дуже мало. Я особисто знаходжу його у своїх дітях і більше ні в чому: ні в подіях на фронті, ні в політиці чи державі. Сподіваюся на хороше, але бачу, що справи лише погіршуються. Тому що люди, прикриваючись патріотизмом і переживаннями за долю країни, навпаки, вирішують власні проблеми, заробляють на цьому й нічого не бояться. Я сподіваюся на зміни на фронті, хотілося б руху хоч у якийсь бік, бо люди роками стоять на тих самих позиціях і щодня зазнають втрат. Це неправильно. Маємо звільняти свою територію, але не тільки у воєнний спосіб. Хотілося б змін у державній пропаганді, щоб ми приділяли їй більше уваги й не боялися показувати і хороші, і погані речі. І ті, і ті важливі, бо, вчасно помітивши погане, можна його усунути, боротися з ним.  Дуже сподіваюся на зміни в інтернатній системі, бо будь-який інтернат, хай навіть золотий, — це зло. У нас боротьба з цією системою лише декларується, а не ведеться реально. З трьох інтернатів їх вихованців зганяють в один, а потім звітують, що в рази зменшується кількість таких закладів. Система з’їдає 90% коштів, які виділяються на інтернат, і лише 10% витрачає на потреби дітей.

Я дуже сподіваюся, що люди будуть людьми, усвідомлюватимуть, що й для чого вони роблять. Хотілося б перемоги на війні, але насамперед треба перемогти себе, власні страхи, свою жагу до моментальної наживи. Я і люди, які навколо мене, у своїх головах вже самі себе перемогли. Розумію, що мої діти не будуть таким бидлом, яким були ми багато років, але й усвідомлюю, що їм доведеться жити в оточенні такого бидла. 

Читайте також: Без права на слабкість. Україна в обороні

З одного боку, все дуже складно, а з другого — просто: треба робити те, що ти повинен. Це стосується всіх сфер нашого життя: сім’ї, роботи, політики… Я дуже сподіваюся, що наступного року країну перестануть розривати не тільки зовні, а й зсередини. Можливо, тоді залишаться сили на зрушення у всіх інших царинах.  

Марина Шажко, керівник громадської зоозахисної організації «Лада», Бахмут:

Окрім загальних побажань «під ялиночку» та мрій на наступний рік завжди думаєш про те, чим займаєшся. Про те, що болить найбільше. Тому сподіваюся, що у 2018-му буде великий прогрес у вирішенні проблеми безпритульних тварин. У цьому році відбулися позитивні зміни в законодавстві — посилилася відповідальність за жорстоке поводження з тваринами. Тепер маємо робити й подальші кроки: допомогти тваринам у пересувних цирках, розробити закони про гуманне й системне вирішення проблеми зменшення кількості тварин на вулицях. І, звичайно, знайти на це кошти. Сподіваюся на зміни й не такі глобальні, але для мене особисто дуже важливі. Маємо вирішити питання з будівництвом притулку для тварин у Бахмуті та нарешті налагодити конструктивну комунікацію з міською владою щодо цього. Усе-таки прийдешній 2018-й — рік Собаки, тому відчуваю великий потенціал для зміни життя цих тваринок, яких дуже багато на вулицях. Усе в наших руках!

Євген Ярило, ветеран, співзасновник Der Igel tattoo studio:

У 2018 році очікую свідомішого ставлення бійців до статусу ветерана: нам слід бути прикладом і допомогою в розвитку здорового суспільства. Гідність — це та риса, яка має характеризувати військову людину, тим паче ту, яка пройшла крізь випробування війною. Було б доречно підготувати справедливі закони щодо статусу добровольців і співвітчизників, які мешкали в Криму. Особливо тішусь надією на те, що зовнішня інформаційна політика України нарешті запрацює: не можна забувати, що в нас триває гібридна війна, і цей ресурс дуже важливий для утримування впевненої позиції серед світової спільноти.

Вікторія Бак, кандидат педагогічних наук, учитель, Бахмут:

У межах освітньої реформи, що впроваджується, наш «Центр гуманної педагогіки» планує провести в Дніпрі у 2018 році триденний семінар «Гуманний вимір реформи «Нова українська школа». Шкільні предмети як освітні курси за інтегрованого підходу у викладанні біології та фізики». Бо зараз усі кажуть про інтеграцію природознавчих дисциплін як одну з важливих складових реформи, але, на жаль, майже ніхто не розуміє, що це, або уявляє її, як і реформу загалом, таким собі примітивним об’єднанням предметів для спрощення сприйняття. Однак я впевнена, що предмети природничого циклу повинні передусім виховувати в дітях цінності, давати відповіді на запитання: «хто я?», «для чого?», «у чому сенс?».

Плануємо видати збірку кращих таких уроків, розповсюджувати наші книжки «Біологія мовою серця» та «Фізика мовою серця». У рідному місті я планую продовжити цикл лекцій «Україна крізь простір та час», на які збираються багато небайдужих містян. Але головною метою наступного року я для себе визначаю дослідницьку діяльність. Ми знайшли інформацію, де згадуються так звані сади НКВС — місця масових поховань жертв репресій 30–40 років минулого століття на території сучасного Бахмута. І вони, хоч як це дивно, досі не знайдені, тіла не перепоховані, криваві таємниці не розкриті. Ми збираємо свідоцтва людей, архівну інформацію, щоб такі сторінки нашої історії були визначені та пережиті. Це допоможе надати оцінку злочинам комунізму й тільки потім будувати майбутнє.

Тетяна Манік, пенсіонерка, родина якої врятувала пораненого льотчика, Слов’янськ:

На 2018 рік я планую стати стовідсотковою бабусею: наймолодшому онуку Дмитрику щойно виповнилося два місяці. Його батько, мій молодший син, уже не на передовій: через поранення тепер працює у військкоматі Слов’янська, але допомога не завадить. Старший син разом із дружиною служать у Мукачевому, поїду до них на два місяці допомагати з молодшим Іллею, бо їхній старший вчиться у військовому ліцеї Богуна, тож няньчити нікому, беруть із собою на службу гратися із собаками, адже невістка в нас кінолог. Але до цього сходжу на традиційну смолоскипну ходу в перший день нового року: так уже кілька років у Слов’янську відзначають день народження Степана Бендери. Торік міський голова подав на нас до суду: мовляв, у «його» місті таких «фашистських збіговиськ» не буде. Але ми виграли цей суд, наприкінці якого суддя сказав: «Слава Україні!». Так що підемо й не раз.

Читайте також: Інша Донеччина: як бути патріотом в Слов’янську

І ще є завдання: зараз вирішується, що саме буде написано на пам’ятнику загиблим у Слов’янську цивільним мешканцям. Активісти вибрали та проголосували, щоб було вказано: «Унаслідок окупації російськими загарбниками й терористичними бандформуваннями», а чиновники чомусь сором’язливо вважають, що достатньо: «Під час бойових дій». Відчуваєте різницю? Зараз триває онлайн-голосування, думаю, наш варіант здобуде більшу підтримку. Але українським активістам на Донбасі ще стільки роботи в цьому напрямі, що навряд чи це плани тільки на рік!

Наталя Жукова, краєзнавець, Бахмут:

Зараз я насолоджуюся кожним днем у декретній відпустці, дбаючи про дитину та затишок у родині. Мрію про те, що у 2018 році ми з чоловіком та моїм батьком, який живе з нами, і далі відкриватимемо світ, проживаючи своє друге дитинство разом із нашою маленькою, — це велике щастя для нас усіх. У 2017-му в мого 72-річного тата діагностували рак. Було важко пройти через діагностику, сказати собі правду та вирішити, як жити далі. Зараз він безплатно, за державною програмою отримує ліки, які подовжують його життя, — це стало значною та неочікуваною підтримкою з боку держави.

Зараз ми живемо, як і раніше, тільки тепер, мабуть, удесятеро більше цінуємо кожен день і кожну мить, проведені разом. Щодо мого захоплення краєзнавством, то, звісно, сподіваюся на нові цікаві антикварні знахідки в інтернет-аукціонах, пов’язані з історією Бахмута, та на те, що в мене вистачить креативу знайти гроші на їх придбання для передачі в музей. Але нещодавно я зрозуміла, що історія мого міста Бахмут — це також історія нашої родини, і, мабуть, настав час записати історію власного роду.

Я бахмутянка в п’ятому поколінні, моя донька шоста. Зараз я впорядковую всі родинні історії, фотографії, газетні статті, зібрані мною за 20 років. Потім роздам усю зібрану інформацію своїм тіткам-дядькам вичитувати, уточнювати та доповнювати, а також писати власні родинні спогади. І у 2018-му хочу видати самвидавом книжечку для всіх наших родичів.

Сергій Дрозд, прес-секретар центру допомоги ветеранам АТО Axios:

У 2018 році буде чимало змін, які зовні, певно, і непомітні для більшості, але стануть важливими, а може, і вирішальними для подальшої долі країни та нації.

Мінські угоди в новому році будуть ще впливовішим фактором тиску на український політикум і життя країни: на кону — вибори у РФ, і Путін явно розігруватиме цю карту для бравади перед електоратом. Але вітчизняні чиновники й політики будуть змушені після весни радикально розвернути попередній курс, почнуть загравати з виборцями і будуть змушені почати дослухатися до вимог мас. Імовірно, зусилля зосередять над вирішенням найболючішої проблеми нинішньої стадії війни: припиненням обстрілів наших позицій та убивств військових на передовій. Очевидно, що Банкова тимчасово відмовиться від старої тактики підігравання «партії миру» (промосковським колаборантам), і, готуючись до виборів, проведе кілька успішних операцій на фронті. Можливо, Генштаб дозволить ЗСУ не лише вибити терористів «ЛДНР» із залишків «сірої зони», а й провести якусь швидку, але ефективну й показову операцію на ключовому стратегічному напрямку. Тим більше, що навіть у разі повномасштабної операції Москва не захоче «розпалювати» на лінії розмежування вогонь, адже зараз Путін намагається хоч якось зберегти вплив на сателітів у Азії та Африці. Тож варто очікувати на суттєвий прорив у вирішенні цієї проблеми. 

Не менш важливим у 2018-му буде процес створення Міністерства у справах ветеранів. Варто зауважити, що цей пункт є однією з вимог західних союзників і партнерів. Робота буде клопіткою та іноді навіть скандальною, але США та ЄС налаштовані рішуче й спиратимуться на підтримку ветеранських організацій у розбудові нового міністерства. Це, звичайно ж, викликає спротив у низки чиновників та очільників провладних політичних партій, які не перестають плекати надію стати на нові потоки, але контроль США за процесом не слабне. Крім цього, справжні учасники бойових дій вже долучаються до процесу, і можна прогнозувати, що влітку вже розпочнеться створення міністерства та відбір фахівців для профільних комітетів.

Читайте також: Вогонь без контролю

Суттєвим позитивом для розвитку нації стало не лише проведення декомунізації, а й деколонізація. Куди більше українців долучаються до цього процесу, а прості громадяни дедалі зацікавленіше вивчають історію нації та власні родоводи. Це свідчить про те, що нація переживає стадію переусвідомлення себе й свого походження, і намагається зрозуміти, ким є насправді. Ці покращення простежуються й у тому, як українська мова впевнено, хоч і повільно, виборює своє місце в інформаційному просторі та побуті. І тому можна сміливо стверджувати, що у 2018 році питання мови та історії будуть не менш популярними, ніж у попередні роки.

Олена Заставна, програмна директорка фестивалю «Запорізька книжкова толока»:

У 2018 році хотілося б, по-перше, щоб Україна відійшла від залишкового принципу фінансування культури, збільшила асигнування та модернізувала її матеріально-технічну базу. А також щоб розширювалися мережі театрів, музеїв, філармоній і бібліотек. Наприклад, у Запоріжжі досі немає власного театру опери та балету.

По-друге, варто переглянути ставлення владних структур до бібліотек. Сьогодні вони виконують важливу просвітницьку функцію в суспільстві та є не просто книжковими полицями, а радше культурними центрами та майданчиками для втілення громадських ініціатив. Виходячи з цього, хотілося б розробки нового механізму, довершенішого й ефективнішого, формування бібліотечних фондів (з утворенням Інституту книги маю сподівання, що ця мрія стане реальністю).

По-третє, сподіваюся, що ухвалена регіональна програма розвитку туризму набуде реального втілення та Запоріжжя стане ще одним туристичним центром України, адже в регіону є значний потенціал. І, крім того, маю надію, що у 2018-му знайдуться меценати та спонсори, які підтримають фестиваль «Запорізька книжкова толока», і ми й далі мотивуватимемо до саморозвитку, надихатимемо до змін і спонукатимемо до дій запоріжців і гостей міста.