Дeнні Бoйл, Джeфрі Рaш тa дрібкa нeспoдівaниx сюжeтів: чим відзнaчився цьoгoрічний тиждeнь Нoвoгo бритaнськoгo кінo

«З підмoстків нa eкрaн» тa «фабула має значення» — так, думаю, можна коротко передати ті декілька компонентів, що тримають британське кіно на стабільно високому рівні. Це той випадок, коли простої фізичної краси і візуальних ефектів для того, аби показати глядачам не просто гарні фільми, а такі, до яких хочеться вертатися ще раз і ще, не достатньо. Що ж, театральне мистецтво – старша сестра мистецтва екранного, сфера, яка дозволяє розвивати пластичність, емоційність, і, зрештою, харизматичність. Тим вона й цікава від Евріпіда через Крістофера Марло, Шекспіра і до тепер.

Нові стрічки, представлені на цьогорічному тижні Нового британського кіно не відходять від змальованої вище схеми. Їм не бракує ані цікавих сюжетів, ані гарних акторів, як-от Джефрі Раш, Юен Макгрегор, Хоакін Фенікс, Колін Фарел і Ніколь Кідман, ані знаних режисерів – Денні Бойла і Йоргоса Лантімоса.

«Останній портрет»  — це режисерський і сценаристський дебют Стенлі Туччі, краще відомого в акторському амплуа лиходія завдяки таким фільмам, як «Милі кістки» Пітера Джексона, «Диявол носить Prada» Девіда Френкеля, «Голодні ігри» Френсіса Лоуренса тощо. Образ метикуватих дуже поганих хлопців – це не завжди легко, зокрема й в репутаційному плані, адже екранний образ – річ причіплива (згадаймо хоча б Елайджу Вуда, Фродо Бегінса усіх часів і народів, чи Деніела Редкліфа, Гаррі Потера). У ролі режисера і сценариста Стенлі Туччі стартував із зовсім протилежного кута, створивши байопік-трагікомедію про одного з найвідоміших художників і скульпторів ХХ століття Альберто Джакометті, швейцарського сучасника Пабло Пікассо, Жоржа Брака та Марка Шагала. Дійсно, в Україні його не широко знають, проте закордоном його роботи, як скульптурні, так і живописні, продаються за шалені гроші. 2015 року «Людина, що вказує», скульптурна робота цього митця, стала найдорожчою скульптурою в світі. На аукціоні Christie’s її було продано за 141, 2 млн. доларів. 

Читайте також: Забуті предки знаменитих тіней

Альберто Джакометті народився в родині художника Джованні Джакометті, що малював в стилі імпресіонізму та символізму. Доволі часто природа відпочиває на дітях видатних осіб, проте останньому зі загаданих, можна сказати, пощастило: з трьох його синів двоє стали художниками, а один – архітектором. З 1922 року до середини 1960-х років Альберто Джакометті мешкав  і працював в Парижі, де зблизився з Андре Бретоном, Луї Арагоном, Пікассо,  Фернаном Міро, Максом Ернстом, Сартром, Беккетом та іншими. Там таки він навчався у студії Еміля Бурделя, учня Огюста Родена. Стенлі Туччі показує 1964 рік та процес роботи художника над одним з останніх його полотен – портретом критика і письменника Джеймса Лорда, одного зі своїх друзів. Лорд, якого грає Армі Хаммер (відомий завдяки фільму «Соціальна мережа» Девіда Фінчера), погоджується на своєрідну аферу – позувати Альберто Джакометті, що його у стрічці грає Джефрі Раш. Процес, який би мав займати декілька днів, розтягується на декілька тижнів. Критик впритул спостерігає за митцем, що оточений визнанням колег, потопає в ревнощах дружини та увазі коханки, а за сумісництвом і своєрідної творчої музи, що її він змальовує на декількох своїх полотнах. На той момент Джакометті – дуже багата людина, що за свої роботи отримує мільйонні гонорари. Він чахне над своїми прибутками, від передбачуваності життя і популярності. Туччі з документальною точністю відтворює атмосферу і творчій безлад майстерні майстра, заставленої фігурами з гіпсу і глини, з долівкою, вкритою сухим порохом від цих матеріалів, адже лишилися фотографії, зроблені з тамтешньої антресолі, де майстер зберігає свої малюнки, зокрема акварелі та ескізи для літографій. Щось він зі сміхом продає черговим галеристам, щось – спалює у нападі люті і розпачу у залізному сміттєвому баку. Він не цінує створеного, бо поки живий – може створити ще і ще. І в цьому абсолютно вільний. Джефрі Раш, відомий за ролями у стрічці «Король говорить!» та в «Піратах карибського моря», грає дуже суперечливу, деспотичну у своїй геніальності та безпорадну людину, «тотального незадоволеного», як про нього каже його брат Дієго. Що ж, далеко не всім випало грати плейбоїв, що грають масивними м’язами та граючись рятують світ. Здається, що з Джефрі Рашем так само, як із Коліном Фертом, Ентоні Гопкінсом, Ієном Маккеленом, Аланом Рікманом та Бенедиктом Камбербетчем – їм всім пасує як корона принца Датського, так і хижа харизма Ганібала Лектора, або шляхетна Шерлока Холмса чи пана Дарсі, які вимагають значно більшої емоційної лабільності та акторської винахідливості. Роль Джакометті – не проста, бо він особа нестерпна і нещасна. Грати так зможе не кожний, проте Раш справляється. Стрічка бере не дією, а картинкою і діалогами. І тут взнаки дається сценічне минуле Джефрі Раша, який дуже майстерно лається на полотно, що малює, відбивається від активних, але невчасних залицянь коханки чи ревнощів  дружини. Джон Лорд, видається, почувається дико: він абсолютно залежний від волі художника, який говорить, що жодний портрет, жодна скульптура в його майстерні не є закінченими, та притиснутий обставинами, бо йому конче треба вирушити з Парижа до Нью-Йорка. Він знову і знову малює, замальовує вже намальоване, і починає знову.  Паралельно він часто витягає Джона Лорда пройтися вулицями Парижа, чи алеями Пер ла Шез. Здається, його це бавить і заспокоює. Реальний Лорд, як і зіграний  Армі Хаммером,фіксує як малярський процес, так і своє спілкування з митцем. З цих нотаток згодом постануть дві його  біографічні книжки про митця, одна з яких ляже в сценарій Стенлі Туччі. І все ж таки не забуваймо, що це трагікомедія: про це не дають забути запальні мелодії, в основах яких – французький шансон.

І знову на екранах разом із нами Денні Бойл із сіквелом «Т2 Трейнспоттінг», який продовжує першу однойменну картину, зняту режисером 1996 року. Варто зауважити, що це сіквел подвійної міцності: і першу картину Бойла, що її визнали одним найкращих британських фільмів за 60 років правління королеви Елизавети ІІ, і її сіквел режисер зняв за романами шотландського автора  Ірвіна Велша «На голці» та «Порно».  Після подій фільму «На голці» минуло 20 років. І з нами знову Рудий (Марк Рентон, якого грає Юен Макгрегор), Мотика (Деніел Мерфі у виконанні Юена Бремнера), Кумарний (Саймон Вільямсон, що його грає Джонні Лі Міллер) та Френсіс Бегбі (актор Артур Карлайл). Їхня дружба, чи б то пак факт, що поєднує їх докупи – вживання героїну. Вони вже не ті дуже молоді хлопці з Единбурзьких доків, які намагаються хоч якось дати раду своїй залежності, і знайти місце в світі, а особи віком за 30, що, здається, трохи вкрилися таким-сяким пір’ячком. І якщо перша картина – про те, як казиться молодість, то другий – радше про питання, яке приносить із собою прихід зрілості.

Читайте також: Цивілізація на ім’я Голлівуд

Бегбі виходить на свободу після 25 років тюрми. Мотика став сім’янином, має дружину та дитину, але знову підсів на наркотики. Аби не шокувати рідних своїм виглядом, він живе окремо від них. Кумарний працює в пабі, що лишився йому у спадок від тітки, проте не дає значного прибутку, адже розташований в незручному місці в порту. Марк Рентон, що під кінець першого фільму «На голці» кидає свої друзів, поцупивши у них 16 тисяч фунтів, вертається назад з Амстердама назад до Единбургу. Кримінал і мафія – це не лише топові теми для художніх творів про Сицилію чи США, але також і про Велику Британію, і Бойл ще раз про це нагадує, точніше, показує без особливих прикрас, сповнюючи свою кримінальну драму дрібкою чорного гумору. «Ти ж залежний. Так стань залежним від чогось іншого, не наркотиків. Обери тих, кого любиш, своє майбутнє, життя», — звучить лейтмотивом фільму, додаючи йому гарну ложку екзистенціалізму.

Знімаючи сиквел, Бойл не зрадив ще одній характерній особливості першого «Трейнспотінгу» — підборові саундтреків. У другій частині чуємо також і Іггі Попа, Underword, Wolf Alice, The Clash та ще низку груп. Власне, як і картині, знятій 1996 року. І знову герої нашого часу повертаються назад.

«Земля божа» Френсіса Лі, що здобула приз цьогорічного Берлінського кінофестивалю, оповідає історію, що розгортається на теренах Йоркширу, де разом з родиною живе молодий фермер Джоні (Джош О’Коннор). Життя, що його оточує – овеча ферма і британська глушина, в якій розрадою стає алкоголь і секс на одну ніч. Коли настає пора окоту, він розуміє, що сам ради не дасть, а батько, якого знову розбив інфаркт, явно  також поганий помічник. Джоні наймає молодого румунського мігранта Георге (Алек Секаряну). Працюючи разом, розуміє, що починає відчувати до найнятого робітника щось більше, ніж дружбу.

Вишенька на торті цьогорічного тижня Нового британського кіно – два містичних трилери режисерів Лінн Ремсі та Йоргоса Лантімоса, така собі чергова різдвяна пісня у прозі, або оповідання з привидами, коли хочете. «Тебе ніколи тут не було» режисери Лінн Ремсі за однойменним оповіданням колумніста New York Press Джонатана Еймса, який торкається у своїй творчості теми сексуальних насильства, торгівлі та проституції. Відставний військовий і колишній агент ФБР Джо, якого грає Хоакін Фенікс, знаходить собі нове зайняття: визволяє дівчат з мереж секс-торгівлі, діючи поза рамками закону.

Читайте також: Зворотний бік американської мрі

Отримавши замовлення від великого політика, чия дочка-підліток  потрапила в бордель, Джо паралельно з’ясовує, що брудний бізнес вплетений у масштабнішу мережу корупції та змов. Історія не обходиться без янгольського втручання. Цю стрічку цьогоріч було показано на Канському кінофестивалі, де вона здобула призи за найкращу чоловічу роль та найкращий сценарій.

Якщо актором, з яким любив працювати над своїми фільмами Девід Лінч, є Кайл Маклахлен, то, видається, для режисера Йоргоса Лантімоса токою фігурою є Колін Фаррелл, який зіграв головну роль у його фантастичній антиутопії «Лобстер», а також у цьогорічній прем’єрі – «Вбивстві священного оленя». Один з викликів як для драматургів, так і для режисерів сучасності є античні трагедії, припасування їхніх сенсів до сьогодення – згодиться, чи ні. Лантімос тут не виняток, бо його нова стрічка по-новому інтерпретує трагедію Еврідіпа «Іфігенія в Авліді». Бажаючи помститися Парісу, що підступно викрав прекрасну Єлену, її чоловік цар Менелай збирає грецькі війська у похід до брами міста Трої, яку від Еллади відокремлює море. Богиня Артеміда насилає на греків штиль, який не дає їм змоги розгорнути вітрила, і відправитися в похід. Віщун Калхас повідомляє Менелаю, що богиня воліє людської жертви, і той надсилає своєму братові Агамемнону наказ принести в жертву свою доньку Іфігенію. Батьки намагаються порятувати її, відсилають до авліди, аби взяти шлюб з героєм Ахіллом. Розуміючи, що від неї залежить майбутнє Еллади, Іфігенія вертається назад. На жертовному вогнищі богиня змилосерджується над дівчиною,  і забирає її за жрицю до свого храму в Тавриді, а замість неї жертвує лань.

Читайте також: Сірі кардинали Голлівуда

Нова стрічка Йоргоса Лантімоса оповідає про страшну містичну кару, що випала на долю успішного кардіохірурга Стівена Мерфі, якого грає Колін Фаррелл. Одного разу він знайомиться з Мартіном, хлопцем, що має  проблеми розвитку нервової системи. З часом лікар запрошує свого нового знайомого на обід разом зі своєю родиною, дружиною Анною (Ніколь Кідман) та двома дітьми – Бобом та Кім. По тому з невідомих причин в обох дітей наступає параліч. Виявляється, що саме таку кару у вигляді прокляття Стівен наклав на лікаря, який страждає алкоголізмом, і який три роки тому саме з причини пияцтва здійснив невдалу операцію на серці  його батькові. Стівенові Мерфі доведеться обирати, хто з його родини має поверти, аби решта могли жити. Хто має відповідати за злочин – особа, що його вчинила, чи його родина? Здається, відповідь у тому, що страждати доводиться і тим, і тим. От і маємо новітні «Злочин і кару» з відчутним присмаком психологічно-містичного трилера.