Донбас: розвиток через увагу, повагу та волю

Які тeндeнції, щo з’явились в минулoму рoці, трeбa підтримувaти нa Дoнбaсі

Рік, щo минув, стaв для Дoнeччини щe oдним етапом “окопної війни”. І не тільки через постійні військові дії, які періодично загострюються. Мешканці Донбасу в різних галузях життя вже начебто не перебувають в фазі повного хаосу, що був спричинений війною, але ще не встали в повний зріст, бо подекуди над головою “свистять кулі”.

Змінити відтінки сірого

Для багатьох мешканців так званої “сірої зони” в цьому році стали помітними суттєві зміни. Вони нарешті потрапили в поле зору не тільки окремих міжнародних гуманітарних організацій, а й держави Україна. Про них стали згадувати не тільки в зведеннях про втрати, а й в рамках проектів, що покращують їхнє життя. На початку минулого року селище міського типу Новолуганське, що було на нейтральній території, було підпорядковано українським військовим, що дозволило перекрити контрабандний потік та спростити процес переміщення місцевих мешканців до населених пунктів, що контролює Україна. Розпочались роботи з проведення газогону в Авдіївку, жителі якої сподіваються, що це прискорить процес відбудови зруйнованого міста. В селищі Зайцеве під Горлівкою нарешті відновили електропостачання, де потемки та під обстрілами більше року сиділо майже 700 людей. В невеличкі населенні пункти Травневе та Гладосове, на вулицях яких довгий час стояли блок пости обох сторін протистояння, прийшла законна влада, бо наші військові зайняли нові позиції, які закріплені за ними Мінськими домовленостями. Правда, при першому візиті голови Новолуганської селищної ради, до якої вони територіально належать, мешканці були розлючені: мовляв, де ж ви були весь цей час! Через незрозумілий статус територій, які де-юре вважались контрольованими Україною, а де-факто, там не було законної влади, мешканці були змушені зближуватися з окупованими територіями, куди їм надавали можливість спокійно їздити. В той час як в бік України вони могли потрапити тільки через КПВВ за десятки кілометрів. Наприклад, молода матуся з Травневого не мала змоги відвідувати з немовлям лікарям на контрольованій території, хоча до них можна було дійти пішки. Тому вона возила дитину до лікарів на окуповану частину, бо втратити день з новонародженою дитиною на перетин КПВВ — безглуздо з будь-яких міркувань. Такі дії за два роки створили в головах людей, чиє житло опинилось на лінії фронту, певну парадигму приналежності. І на жаль, не до України. Тому своєрідним завданням на наступний рік для Міністерства тимчасово окупованих території та військово-цивільних адміністрацій можна вважати не тільки створення детального переліку навіть найдрібніших селищ на лінії фронту з урахуванням специфіки розташування та ситуації на фронті, а й наполегливу роботу щодо залучання жителів прифронтових населених пунктів до простору вільної України. Йдеться навіть не про гуманітарну допомогу, а про створення загалу, який ідентифікується як той, що належить Україні.

Поруч з військовими, якщо вони контролюють ці території, повинні працювати і цивільні представники, котрі допомагатимуть вирішувати безліч проблем, з якими щодня стикаються люди, що живуть в серці війни. Для тих, хто залишився “між двох вогнів”, створити центри допомоги в найближчих населених пунктах, де б можна було оформити різні документи українського зразку, отримати допомогу фахівців, написати заяву про свої потреби. І не вимагати від них фейкових довідок переселенця з реєстрацією незрозуміло де, як звикли чиновники, не отримавши чіткого алгоритму, що з цими “сірими” робити. Тоді процес звільнення територій ( будь-то “повзучим” засобом чи за допомогою миротворців) не буде сприйматися, як просто зміна одних військових на інших, як це проходить зараз. Хоча в цьому навряд можна обґрунтовано звинувачувати дуже старих людей, покинутих напризволяще. А буде асоціюватися з поверненням влади, яка піклується про людей. Чи хоча б намагається в будь-яких ситуаціях це робити. Думаю, це питання потребує обов’язкової уваги в наступному році, бо воно, перш за все, навіть не про мешканців Донеччини, а про спроможність держави.

Читайте також: Кроки до повернення

Переселенець — не тавро

Ще один виклик, який має Україна на Донеччині через війну — це питання переселенців. Озираючи на минулий рік, розумієш, що саме на вирішення проблем людей, які змушені покинути свої домівки, були кинуті неймовірні сили. Європейські донори надавали гроші на різноманітні проекти щодо забезпечення житлом, працевлаштування, освіту, лікування та психологічну чи юридичну підтримку переселенців. В році, що минає, були дуже дієві проекти, як, наприклад, гранти на відновлення бізнесу від Міжнародної організації з міграції, які дали можливість підняти сотні малих підприємств, а були мільйони, купюри з яких досі “тремтять” на протягах недобудованих гуртожитків. Але, незважаючи на заяви деяких держав про надання подальшої допомоги Україні для подолання наслідків конфлікту, стає зрозуміло: пора вже державі самій робити продумані та системні кроки. Наприклад, Всесвітня продовольча програма вже заявила, що припиняє надання гуманітарної допомоги на Донбасі. Думаю, більшість ООН-івських програм теж незабаром закінчать активну роботу, бо вони розраховані на певний форс-мажор, поки держава не оговтається від стресу. Часу було вже достатньо, тому надважливим в наступному році є впровадження державою програм з підтримки переселенців, зокрема, забезпечення житлом людей, які вже вирішили залишитись в громаді, що дала їм притулок. Наприклад, в Маріуполі, місцева влада вже купила 33 квартири та має намір в наступному році купити до 80 квартир для переселенців з числа лікарів, правоохоронців, викладачів. Звичайно, на тлі 56 тисяч переселенців тільки в цьому місті, це — крапля в морі. Але добре, що вже з’явилась хоча б притомна програма, де пропонується допомога в цьому питанні. Такі проекти вже намічені в рамках програми “Доступне житло”, що стартувала в році, що минає. Разом з цим, є багато гострих питань, які треба вирішувати в найближчому майбутньому. Наприклад, статус людей, які придбали житло чи зареєструвались на постійній основі на вільній території України. Зараз ситуація парадоксальна: їм відмовляють в пенсії та інших соціальних виплатах, як звичайним громадянам України, бо заважає “шлейф” статусу переселенця. Інша проблема: неможливість надавати пільгове житло переселенцям, в тому числі, з числа учасників АТО, бо вони не є за фактом реєстрації членами громади та не можуть бути поставлені в житлову чергу, згідно з законодавством. Успішна інтеграція людей, що були змушені покинути окуповану територію, теж важливе державницьке питання, яке стосується не тільки іміджу України, а й економічного розвитку. Якщо перетворити статус переселенця з тавра на реальну можливість, виграють всі. При вдалій системі соціалізації держава отримає зменшення користувачів соціальних виплат, а в деяких випадках навіть покращення фахової складової через залучення спеціалістів, що виїхали з війни.

Читайте також: Йти в інший бік

Самоврядування по-справжньому

Одною з позитивних подій, що відбулась протягом минулого року на Донеччині, стало створення об’єднаних громад. В багатьох випадках це відбулось не формально, а дуже свідомо, що спонукало звичайних мешканців селищ та міст брати відповідальність за долю громади в свої руки. Інколи громади формувались навіть в супереч генерального плану, до якого у мешканців багатьох Донеччини є питання. Восени провели вибори в Бахмутському районі, де села Званівка та Верхньокам’янське виступили проти об’єднання з містом Сіверськ та створили окрему сільську ОТГ. Звичайні мешканці проводили мітинги під ВЦА, робили інформаційні кампанії, всіляко демонстрували свої наміри бути відповідальними за свої рішення. Зараз вони вже почали розробляти перші проекти в рамках нової територіальної громади. Подібний приклад дає надію і іншим містам і селищам, які не згодні з планом, що пропонує влада. Проблеми з відсутністю спільних меж з деякими населеними пунктами, наприклад, не дає можливість створити спроможну громаду Торецьку, не виходить об’єднатися в межах запропонованого плану і Часовому Яру. І якщо в сільських громадах вже відчули смак доброї волі, то міста ще не вірять в можливість реально керувати своїми долями. Досі без нового статусу і найбільші міста вільної Донеччини- Краматорськ, Маріуполь, Бахмут, Слов’янськ. Але чітко простежуються тенденції щодо збільшення активності громадян в питанні отримання ефективних механізмів самоврядування. Тому в наступному році дуже важливо підтримувати на Донеччині тенденції до збільшення громадської активності, в тому числі в населених пунктах, які зараз підпорядковуються військово-цивільним адміністраціям. Для цього треба закріпити законодавчо такі можливості, а на місцях всіляко сприяти різноманітним активностям мешканців громади та залученням їх до прийняття важливих для громади рішень. Активісти тут зараз здебільша чіткої української спрямованості, бо більшість з них —  представники потужного волонтерського руху. Це важливо, тому що так, навіть в запеклих дискусіях та суперечках, можна впроваджувати на Донеччині справжнє самоврядування та виховувати кадри для керування громадами, не покладаючи надії тільки на приїжджих (хоч з Києва, хоч з закордону) місій. Бо, насправді, різноманітні сепаратистські гасла отримали відгук на Донеччині не через бажання від когось відокремитись, а через відсутність хоча б якогось самоврядування, яке олігархічні власники регіону за багато років панування перетворили на фарс.   

Читайте також: Криза як шанс