Oстaнній іспит склaдeнo, пeрeд чeрвoним кoрпусoм юрмляться нeвиспaні студeнти. Сeрeд ниx і Дeнис Юдін, кидaє свою заліковку в рюкзак і закурює сигарету, що має бути останньою, бо пообіцяв собі, що повернувся до куріння лише на час сесії.

Матеріал друкованого видання

№ 1 (529)

від 11 січня

«Український тиждень»

Нічого незвичного, от тільки аж занадто густа борода покриває його обличчя, а більшість однокурсників сором’язливо звертаються до нього на «ви». Денисові 38, він студент денної форми навчання за спеціальністю «політологія», має двох дітей, характерний московський акцент і нестримне бажання вивчати нове. А так ніби більше нічого незвичного.

Денис студент уже вдруге. У більш звичному для навчання віці він закінчив технічний виш у передмісті російської столиці. Далі працював системним адміністратором — це було не дуже цікаво, але давало гроші. Наявність політики в житті була доволі непомітною. Відчувалося, що з кожним роком ситуація не стає кращою, але було не до того. Та у 2011-му Денис і його дружина все ж таки відчули своїм громадським обов’язком вийти на Болотну й підтримати акції протесту. Але після цього становище лише погіршилося, режим став вживати дедалі жорсткіших заходів і залишилося тільки відчуття безпорадності. У 2014-му воно вже було критичним, думки про еміграцію мали дедалі більше підґрунтя.

«Я думав, що опинився в романі Ремарка «Чорний обеліск». Ніби всі навколо остаточно втратили глузд із цим шовіністичним чадом. 21 лютого, до речі, якраз у день фактичної перемоги Майдану, у нас народився син. І коли все це відбувалося, особливо коли почалися події в Криму, з’явилося чітке бажання звалити звідти. З такими поглядами, як у нас, можна цілком нормально жити в Росії. Але тільки до моменту, коли починаєш хоч щось робити. Тоді вже наслідки можуть бути непередбачуваними. А ще постійно відчуваєш себе в меншості, при цьому доволі неконсолідованій. Дітей виховувати в Росії точно не хотілося», — розповідає Денис про події майже чотирирічної давності, що стали початком кардинальних змін у житті його родини.

Читайте також: Дотримуйтеся дистанції

Важливим фактором у виборі, куди саме емігрувати, був економічний. Перехідний період, вирішення квартирного питання та облаштування побуту потребують дуже великих ресурсів. Про західноєвропейські країни чи США навіть мови не могло бути: заощаджень і грошей від продажу нерухомого майна в Росії й близько не вистачило б. І тоді у травні 2014-го родина делегувала Дениса на розвідку до Києва, де в нього вже були друзі й, що головне, впевненість, що за російську мову його тут ніхто не вб’є. Своїм прикладом він фактично й показує реальну ситуацію в Україні, розвіює безліч міфів із телевізора, якому вірить величезна кількість росіян. Денис із сумом каже, що серед них і батьки, з якими перед переїздом були напружені розмови. Картина повної руїни в центрі Києва важко йшла зі свідомості й колег, але досвід реальної людини все ж таки може трохи розбалансувати чітку роботу пропаганди. 

«Одразу переїхати не вдалось. Якщо ти не важливий реформатор чи не працюєш на українського роботодавця, дістати громадянство чи посвідку на тимчасове проживання доволі складно. І тоді народилась ідея: а чому б не піти навчатися? Все ж таки для студентів бюрократичний механізм набагато спрощений. Але, почавши розбиратися, зрозумів, що й справді хочу вивчати те, чим постійно цікавився. Якщо кардинально змінюю життя, проживши вже не так і мало, то чому б не почати займатися справою, від якої отримуватиму задоволення?» Таким чином Денис опинився в стінах червоного корпусу КНУ імені Шевченка, де йому запропонували формально бути в групі для іноземців із російською мовою навчання, але займатися все ж таки з основним, україномовним курсом (рівень викладання в іноземних групах зазвичай набагато нижчий). Влітку 2015-го Денис із дружиною Тетяною переїхали до Києва, облаштувалися на лівому березі й взялися готувати до 1 вересня батька-студента.

Маючи лише базове знання української, яке йому допомогла здобути ще в Москві подруга-лінгвіст, Денис опинився на студентській лаві філософського факультету, опановуючи спеціальність політолога виключно українською. Зізнається, що перший рік завжди тримав відкритим під час лекцій перекладач на планшеті, але зараз розуміє вже майже все. А ось мовний бар’єр поки що не подолав: для Дениса існує виняток, він може доповідати на семінарах російською, хоча всі вже очікують першого українського слова з його вуст. І хоча говорити про це не дуже хоче, але все ж таки й без цього багато чим виділяється з-поміж своїх однокурсників: не хвилюється за бали в заліковці, вчиться виключно для себе, а ще він старший за деяких своїх викладачів. Але це не заважає нормально комунікувати як зі студентами, так і з професорами. 

«Звісно, теоретично я міг піти вчитися і в Росії. Ще залишилися місця, де «політологія» не співзвучна з «ідеологією». Але приклад закриття Європейського університету показав, що це може бути ненадовго. Та й у Росії більш-менш якісна освіта обійшлася б набагато дорожче, а це непосильні для мене суми», — пояснює Денис і додає, що, незважаючи на залишки радянського в українській системі освіти, не може навіть порівнювати своє навчання там і тут. Каже, що передусім помітні інакші відносини між викладачами та студентами, більш партнерські й рівні. Відчувається, що зараз в українській системі відбуваються глобальні зміни з усіма можливими наслідками, як позитивними, так і негативними.

Читайте також: Відстань: рівний до рівного

Незабаром після переїзду до Києва в Дениса народилася ще одна дитина. Хлопчик став першим громадянином України в родині Юдіних. А батьки поки що мають тільки посвідку на проживання, але сподіваються в найближчому майбутньому також набути українське громадянство. «Ми все ж таки інколи їздимо до Росії, дідусь і бабуся мають бачити онуків. Вони люди радянські, звичайно, телевізор дивляться, наш переїзд до України сприйняли негативно». 

Денис каже, що краще побачив не глобальні ментальні, а радше побутові відмінності, вже коли вперше після переїзду подався до Москви. «Хочеться закричати: «Люди, як ви без кави тут живете?!» Бо в Києві просто величезна кількість кавових точок. А ще українська столиця якихось адекватних розмірів, тоді як Москва нереально розтягнута. Що цікаво, навіть радянська архітектура тут інша, хоча ж має бути всюди однакова!» Розповідаючи про такі контрасти, згадав і про смачну, якісну їжу (куди ж без неї!) як у ресторанах, так і в магазинах. 

Насправді важко до кінця збагнути, як можна, проживши майже півжиття, так кардинально змінити його: не тільки країну, квартиру чи роботу, а ще й освіту, рід занять. Студент із великою бородою та московським акцентом вирішив спробувати. Знайшовши в дружині підтримку, відкинувши всі стереотипи, почав нове життя, щоб, вивчаючи філософію, історію політичної думки та багато інших політологічних дисциплін, розуміти, що відбувається, і водночас не бути частиною суспільства, якому постійно зменшують кількість кисню та не дають вільно дихати. На шляху до цього переїзд в Україну та бакалаврат лише перший етап, далі як мінімум магістратура, а можливо, і подальша наукова діяльність. Цей доволі незвичний студент другого курсу розірвав уже багато рамок і шаблонів, а тому готовий до серйозних наукових викликів.