Дaлeкий і близький Зaнзібaр

Під чaс пoдoрoжі Зaнзібaрoм ви пoчувaтимeтeся бeзпeчнo, нaвіть пeрeсувaючись пoміж сіл нeспішним місцeвим трaнспoртoм «дa­лa-дaлa» (від нaгaдує кoльoрoву веранду на колесах). Розмовляти, швидше за все, доведеться на мигах, бо не всі острів’яни володіють англійською. Та це взаєморозумінню не завадить. Усміш­­ки й безпосередність місцевих жителів стануть доброю альтернативою будь-якій міжнародній мові. Попри роки поневірянь під чужим пануванням, революцію та період влади марксистів, тут панує атмосфера затишку, за якою відчутне просте людське прагнення гармонії та миру.

Вулиці Стоун-Тауна перетинаються в чудернацький спосіб, роблячи місто схожим на міцний вузол, у якому переплетені драматичні історії окремих людей та цілих народів. Це справжнє місто-лабіринт, де мечеті сусідують із церквами та індуїстськими храмами.

Стоун-Таун — столиця далекого Занзібару, де народився Фредді Мерк’юрі й мешкав Девід Лівінґстон. Нині місто живе своїм розміреним життям, та воно не завжди було гостинним до чужинців. Ще в давні часи близькість до африканських берегів перетворила його на своєрідну браму Чорного континенту, яку облюбували найрізноманітніші комерсанти й торгівці з Індії, Аравійського півострова, Персії та навіть Америки. Однак наміри їхні були не вельми чисті.

Рай і пекло

Існує багато гіпотез, де містився той рай, у якому жили Адам та Єва. Дехто каже, що Едемський сад квітував саме на одному із цих островів.

Щоправда, з розвитком работоргівлі людям вдалось улаштувати тут справжнє пекло. Справа була настільки прибутковою, що в середині XIX століття сюди переніс свою столицю султан Оману Сеїд Саїд.

За його правління архіпелаг став найбільшим центром работоргівлі в Східній Африці. Щороку через нього проходило близько 50 тис. невільників із різних племен континенту. Острів’ян, які були нащадками персів із Шираза та місцевих чорних племен, араби не чіпали. Ті сповідували іслам, а отже, мусили залишатися вільними. За це «ширазі», як вони себе називали, відплачували своїм володарям вдячністю, всіляко сприяючи работоргівлі.

Читайте також: Мультикультуралізм і одноденність Індонезії

Навіть після того як Великій Британії в 1876 році вдалося змусити султана припинити продаж невільників, «ширазі» тишком-нишком допомагали вивозити африканців до ісламських країн. Досі на островах можна натрапити на печери, у яких вони нелегально переховували й підгодовували полонених африканців. Важко повірити, що так тривало аж до 1930-х, коли світова спільнота остаточно припинила цей огидний бізнес.

Тоді комерсанти вирішили терміново переключити свою увагу на вирощування всіляких прянощів, котрі постійно росли тут у великій кількості. Вони міркували, що цей товар завжди залишатиметься в ціні й забезпечуватиме надійний прибуток. Спочатку так і було.

Чільне місце серед спецій посіла гвоздика. Як розповідають, у давнину острови архіпелагу далеко розносили свої аромати, особливо в пору врожаю, у серпні та грудні до розкривання квітів. Рожеві пуп’янки збирають за кілька разів, потім висушують. Робота копітка, але прибуткова. Тож не дивно, що саме гвоздика стала одним із символів Занзібару.

Сам султан Саїд особисто володів 50 плантаціями на островах архіпелагу, що примножувало його статки. Та й не лише його. Подейкують, завдяки прибуткам від гвоздики в Стоун-Тауні наприкінці ХІХ століття з’явилося величезне постійне посольство Сполучених Штатів. І справді, перший американський посол повернувся додому досить заможною людиною. Від не приховував цього й відразу після прибуття замовив собі портрет за $500. А це на ті часи була кругленька сума!

Плантації гвоздики є на цих клаптиках суходолу в океані й досі. Проте вони вже давно не приносять занзібарцям такого прибутку, як колись. Середина минулого століття обернулася для них великими політичними потрясіннями, і справу вирощування прянощів швиденько перейняла Індонезія, ставши світовим лідером у цій галузі.

Таараб і марксизм

Революція трапилась у дуже дивний і не цілком зрозумілий спосіб. Хоча для цього й були перед­умови. Попри те що «ширазі» сповідують іслам, араби завжди їх сторонилися. Темношкірі дівчата були наложницями в султанів. Суахільські чоловіки ходили в арабів прислугою. Піднятися на щабель вище було неможливо, тож напруження в суспільстві зростало з кожним роком.

На початку 1960-х арабській владі вдалося здобути незалежність від Великої Британії. Та невдов­зі вибухнула кривава революція. Не без допомоги Країни Рад султанат було повалено, а десятки тисяч безвинних арабів жорстоко вбито. Хто з них вижив, той або втікав до інших країв, або мусив скоритися новим порядкам марксистів.

Відтак новий режим вирішив піти далі й остаточно позбутися арабської проблеми. Насамперед було постановлено знищити будь-які сліди світлошкірих володарів за допомогою примусових весіль між арабками й місцевими чорношкірими леґенями. Ідея спрацювала: тепер на островах арабів практично не побачиш.

Читайте також: Небезпечні принади Кенії

Якщо з генами марксисти впоралися, то з культурою, яка ввібрала багато особливостей інших народів, успіху не досягли. Спочатку намагалися знищити таараб — своєрідний музичний стиль, у якому поєднались арабська музика й суахільська поезія. Червоні його зненавиділи. По-перше, цей фольклор нагадував про колишніх володарів з Оману, а по-друге, був соціально спрямований. Бо ж ті пісні не лише про кохання. Дуже часто темою таарабу є суспільна несправедливість і лиха доля острів’ян.

Тоді на островах, які вже стали частиною Танзанії, активно працювали східнонімецькі експерти. Вони насаджували атмосферу страху та недовіри, а одним із засобів керування масами стала практика примушування писати доноси. Вільну думку таарабу революційна влада не вітала.

Та голос народу просто так не задушити. Його втіленням стала Бі Кідуде, легендарна виконавиця таарабу, яка померла буквально нещодавно — у 2013-му, проживши понад сотню років. Попри всі утиски влади, вона не переставала співати й плекати занзібарські традиції.

Народилася співачка в сім’ї торгівця кокосовими горіхами. Замолоду її змусили вийти заміж за нелюба, однак дівчина не скорилася долі й утекла на континент. Відтак опинилась у Дар-ес-Саламі серед музикантів, які виконували таараб. Ця музика настільки припала Бі Кідуде до вподоби, що невдов­зі стала її життям.

Читайте також: Тосканський рай для олігархів

Згодом вона все-таки повернулася на рідний острів, до Стоун-Тауна, але вже досить відомою виконавицею. Коли прийшла нова влада, змусити співачку замовкнути було неможливо: її шанували вже далеко поза межами Танзанії. Почасти завдяки цій відважній жінці традиційний суахільський спів пережив на островах негаразди червоного правління та «допомогу» Москви.

Не витравити було марксистам і кідумбак — оригінальний місцевий танок, у якому злились елементи традицій Близького Сходу й Африки. Його виконують під супровід оркестру зі струнних та щипкових інструментів, а часто ще й чоловічого вокалу. Ніби схожий на арабський танець живота, кідумбак доповнюється типовими для африканської танцювальної культури рухами стегон.

Хоч скільки намагалася революційна влада чимось його замінити, результату не було. Цей танок настільки популярний, що нині його побачиш не лише на сценах концертних зал, а й просто на сільських площах чи вулицях Стоун-Тауна. Щороку кідумбак разом із таарабом збирає поціновувачів на величезний фестиваль.

Канга і мудрість

На Занзібарі впевнені, що саме заповзятість місцевих жінок допомогла зберегти культуру. Символом їхньої мудрості традиційно вважається канга — місцева подоба сарі, смуга кольорової тканини, що огортає стегна, плечі й покриває голову. Серед візерунків на ній завжди можна помітити якийсь вислів чи прислів’я мовою суахілі. «Mkipendana mambo huwa sawa» («Коли любите одне одного, все буде гаразд»). «Sisi sote abiria dereva ni Mungu» («Ми всі пасажири, а наш

водій — Бог»).

Щоправда, не завжди написи на канзі однозначні. «Wee! Utaumiza roho yako!» — красується на кралі з шикарною фігурою («Гей, ти пошкодиш свою душу!»). Тобто не витріщайся, йди собі, хлопче. Або канга на усміхненій жінці: «Bahati ni upepo, sasa upo kwangu» («Щастя наче вітер, та нині воно на моєму боці»). Певно, відповідаючи злим язикам, інша обирає мотив із написом «Fitina yako faida yangu» («Хоча язик твій злий, та це на мою користь»). Або прозаїчніше: «Dunia duara» («Земля кругла»).

Та багато хто обирає гасла на кшталт «Mwanamke mazingira tuanataka usawa, amani, maendelo» («Ми, жінки, прагнемо рівності, миру та прогресу»). І це не пусті слова: у суспільстві сучасного Занзібару жіноцтво справді в пошані. На відміну від інших ісламських країн, де йому відводиться місце на кухні та при дітях, занзібарки мають свій голос. Вони заправляють автомобілі, керують процесом дорожніх робіт, контролюють рух туристів островом.

Тепер, коли на прянощах місцевому люду ніяк не розбагатіти, він шукає нові джерела заробітку. І це не лише туризм. Для жительок села Падже, більш відомого серед тих, хто займається кайтингом, таким промислом давно вже стало вирощування водоростей. Раніше цю сировину сушили й експортували переважно в Азію, Європу та Америку. У Японії такі водорості слугують їжею, а в інших країнах планети придаються переважно для виробництва косметики, зубної пасти, ліків тощо.

Розповідають, що грядки з водоростями почали з’являтися ще в 1930-х — скрізь, де море неглибоке й відкриває велику частину шельфу під час відливу. Якщо раніше цим займалися поодинокі трудівниці, то нині вони частіше гуртуються в кооперативи, аби спільно вирощувати у воді урожай.

Сьогодні на океанських фермах культивуються два види: Eucheuma denticulatum, яку зазвичай називають також спінозум, та Kappaphycus alvarezii. Грядки розбивають на мілині, прив’язуючи до мотузки живці водоростей. Через певний час їх оглядають, руками обривають із них рослини-паразити, що можуть знищити весь урожай. Робота лише на перший погляд бачиться легкою: жінки працюють у морі, але годинами перебувають під палючим африканським сонцем.

Одна з таких ферм відкрилась у 2011 році на східному узбережжі Занзібару, в Падже. Кілька неурядових організацій вирішили об’єднати зусилля місцевих мешканок під дахом так званого Центру водоростей. Тепер вони не лише вирощують сировину для експорту, а й виробляють із неї мило, креми, шампуні, зубні пасти — продукти з більшою вартістю, ніж самі сушені водорості.

Можливо, заробіток у працівниць ферми не такий великий, однак на острові за ці гроші можна прогодувати чималеньку родину, а також забезпечити дітям освіту, яка нині варта більшого, ніж будь-які речі й багатство.

На цих цінностях і будується нове суспільство Занзібару: відкрите й гостинне для всіх, хто сюди завітає. Острови перетворилися на справжню туристичну Мекку Східної Африки, бо ж приваблюють не лише пляжами, а й різнобарвною культурою. А справжній скарб архіпелагу — люди.