Чи дoмoвиться Мaкрoн з бaгaтими, нe рoзлютивши бідниx?

“Я нe є прeзидeнтoм бaгaтіїв, я — прeзидeнт усіx фрaнцузів”, — нe встигaє виправдовуватися Емманюель Макрон з перших днів своєї президентської кампанії. От і минулої неділі, під час першого президентського інтерв”ю в прямому ефірі телеканалу TF1, він аж двічі наголосив : “Я — не президент багатіїв”.

Якщо десь там у Штатах або у Великій Британії робота в банку Ротшільда не є слизьким місцем офіційної біографії, у Франції “колишній банкір” — це майже лайка. Не тільки крайні ліві, але й частина крайніх правих в купі з поміркованими лівими під час президентських  та парламентських виборів нещадно експлатували банкірське минуле Макрона. “Фінансист у народній уяві — це не помічник у інвестиційних проектах, не невід”ємна складова сучасної виробничої системи та суспільного життя, а лихвар, хитрун, якщо не шахрай, — сумно жартує Бертран, працівник одного з французьких банків. — Ви іронічно усміхаєтесь, а мене клієнти співчутливо розпитують, чи не гірко чути стільки лихих слів про банкірів, через прихід до влади Емманюеля Макрона?”

Колективне підсвідоме — це та ще пастка. Якщо американець побачить знайомого за кермом шикарної автівки, він подумає: “Колись і я таку матиму”. Француз натомість у аналогічній ситуації засумує, зніяковіє за “таку зухвалість” та порине в підозри. Йдеться не лише про банальну, класичну заздрість, але й про міцні суспільні стереотипи: відверто багатим бути недобре, питати, скільки ти заробляєш — нетактовно, демонструвати успішність — невиховано. Як наслідок, консолідувати народ на розбудову успішної держави — це те завдання, з яким по-справжньому досі не впорався жоден президент Франції.

Читайте також: Східні креси Макрона

Чому? Бо з часів Великої французької буржуазної революції 1789-1793 років неприязнь до багатих легітимізовано до рівня державної ідеології. Але кого варто вважати багатим у країні з прожитковим мінімумом в 1000 євро на місяць? Ті 5% населення, що заробляють понад 5400? Той 1 відсоток, що має місячну платню на рівні 10 000 євро? Чи все ж ті 0,01% з щомісячними 82 000 євро, яких на всю Францію не набереться й шести тисяч? Згідно з соціологічним опитуванням IFOP, здійсненим у 2011 році, для 66 % французів бути багатим — це заробляти від 5000 євро на місяць. Так, на ці гроші можна цілком комфортно жити, відпочивати, подорожувати, давати освіту дітям. Але прибуткове підприємство з таким ресурсом до дії не поставити.

“Франція не випадково хронічно відстає як в економічному, так і в суспільному розвитку від англо-саксонських та північно-європейських держав, — вважає Даніель, власник невеликої поліграфічної фірми. — За законом тяжіння, ми притягуємо те, про що весь час думаємо. А про що думає пересічний француз? Про те, що держава  йому не все відшкодовує, замало субсидує, і в той же час — недостатньо оподатковує “багатих”, що багатіють, обкрадаючи бідних. Отже, треба негайно покарати багатих новими високими податками… Нехай економічна реальність — діаметрально протилежна: наша податкова держава конфіскує в рентабельного бізнесу більше половини прибутку. Якщо зовсім точно, то 57% — це справжня податкоманія! В ім”я чого це робиться? В ідеалі — аби фінансувати суспільні програми, освіту, медицину, науку… Частково все так і є. Але ідеологічно послідовники Робесп”єра визбирують високі податки з бізнесу ще й в ім”я зрівнялівки: аби “зменшити відстань між багатими та бідними”. Що ж ми маємо в кінцевому рахунку? Податкова держава зачавлює ініціативу, креативність, оптимізм, віру в себе, сприяє втечі капіталів та талантів за кордон, а нерівність так і не зменшується”…

Ненавидіти багатих — це найкращий спосіб стати бідним, — кажуть американці, але французи їх не чують. От що, до слова, пише крайній лівий часопис Mediapart у вересні цього року : «Думати, що між багатими є вибір, і що вони не всі однакові — це повірити байці про модернізацію еліт: тій, що протиставляє “начальника” (прикрого, бридкого й відсталого) та “підприємця” (приємного, свіжого та просунутого). Коли все кепсько, не будемо звинувачувати сусіда — звинувачуймо багатія! Затавруймо паразита-фінансиста, шахрая-банкіра, базікала-рантьє та начальство, що вважає, ніби все дозволено. Бо скільки ж терпіти, щоб всі ці типи, товсті чи тонкі, ліві та праві, за посередництвом газет та телебачення, формували у нас погану думку про нас же самих? Це ефективніше, ніж називати дурнем виборця Національного Фронту та звинувачувати його в злостивості та нетолерантності. Це дієвіше, ніж бажати повиганяти імігрантів, гуманніше, ніж фінансувати міжнародні громадські організації, аби приспати власну совість. Ненавидіти багатих, — це, мабуть, якнайбільше означає любити людство.”

Читайте також: Макрон про Україну: Франція не дозволить, щоб Путіну все зійшло з рук

Можна лише поспівчувати президенту Макрону, який замислив полегшити податковий прес на бізнес, скоротити податок на власність до виплат лише за нерухомість та реформувати трудове право. “Я підтримую тих, хто вміє бути успішним, — пояснив він у недавньому інтерв”ю TF1. — Не люблю заздрощів, що спонукають казати: “Ті, хто має успіх, —  їх треба обкладати податком, чавити, бо вони мені не подобаються.” Я також не люблю цинізму, що часом трапляється в успішних людей, коли вони замикаються на своєму егоїзмі та зосереджуються на єдиній цілі — накопиченні грошей. Заможні люди також мусять брати на себе суспільні зобов”язання, створювати робочі місця, ставити до дії проекти”…

Наскільки великим є шанс, що Франція почує свого нового президента та засвоїть, на колективному рівні, ту, здавалося б, очевидну істину, що багатство, перед тим, як розподіляти, треба створити? І що не кожен до цього здатний? І що зменшувати безробіття — це створювати робочі місця, ризикуючи власними грошима? Що відповідальність, вміння орієнтуватися у економічному контексті, знання ринку, готовність ризикувати мають свою, доволі високу ціну? У той же час, чи набуде французький бізнес, відчувши податкові полегшення, тої соціальної відповідальності, якої сподівається від нього Макрон?

Насправді впевненості в тому, що новому лідеру Франції вдасться змінити свою країну, аж так немає. Його партія, попри більшість в Національній Асамблеї, більше схожа на клуб вболівальників, ніж на злагоджену політичну структуру зі сформованою ідеологією. Це означає, що втілювати реформи він мусить, зокрема, через декрети, себто методом авторитарного реформізму. Такий стиль трохи подобається тим правим, хто ностальгує за де Голлем, але лише їм. Решта політичного класу, відверто або тихим сапом, саботує зміни, посилаючись хто на марксистські догми, хто на вимоги католицької етики, що культивує негативне ставлення до матеріального успіху та грошей, хто — на ще якісь упередження, яких не бракує у французькому суспільстві.

Загальна політична культура пересічного француза покликається на здобутки революції 1789-1793 років. Свобода, рівність, братерство, але також, в додатку, — культ класових антагонізмів між народом та елітами. Цю базу вправно використовують як крайні ліві, так і крайні праві, що представлені в парламенті й закорінені в суспільстві. Розгублених, настрашених терактами, невдоволених життям, не впевнених у майбутньому людей дуже легко нацькувати на тих, яким, як виглядає збоку, легко вдається все.

Читайте також: Цинічність геополітики

“Парадокс культурного спадку французької революції полягає в тому, що убивці аристократів та їхні натхненники, — такі, як Максиміліан Робесп”єр, — були за суттю глибоко тоталітарними особистостями, — каже Валері, викладач історії одного з паризьких ліцеїв. — Натомість, з-поміж страчених аристократів знаходилося чимало освічених, просвітлених, передових людей, часом навіть — з демократичними поглядами. Не секрет, що винищення аристократії здійснювалося, зокрема, і з метою привласнення їхнього майна. Про це тут не кажуть, але заздрість бідного до багатого була, є і буде однією з рушійних сил лівацьких політичних проектів…”

Успішна держава — це країна успішних громадян. Нехай не всіх, але бодай суттєвої питомої маси. Чи є такою сьогоднішня Франція? Навряд чи. Так, вона залишається світовим лідером туристичного бізнесу, має неймовірно привабливу культурну спадщину, входить до десятки найрозвиненіших країн світу, є членом Ради Безпеки ООН, має ядерну зброю та економіку, що зберігає відносну конкурентність. Але суспільне здоров”я країни залишає бажати кращого. Справа навіть не в цифрових показниках по безробіттю та зросту ВВП. Талановита, амбіційна молодь виїздить шукати кращої долі в Канаді та Штатах, “бо Франція — сумна та статична, наче ставок при городі, — каже Матьє, фахівець з реклами, який вже два роки працює у Сан-Франциско. — Розумієш, на аналогічний проект із просування продукту, французи виділяють у 10 разів менші бюджети, ніж американці. Не те щоб у них не було грошей — вони звикли діяти без розмаху”.

“Я не люблю багатих!” — повідомив, щойно прийшов до влади, колишній президент Франсуа Олланд. Це спричинило від”їзд до Бельгії та інших країн кількох дуже багатих власників потужних французьких підприємств. Новий президент, Емманюель Макрон, намагається побудувати з заможними французами інші відносини. Він сподівається їх заохотити інвестувати гроші у французькі проекти, створювати робочі місція, сприяти розвитку культури та мистецтва… Не можна сказати, щоб у цих задумах президент відчував загальнонародну підтримку. Але хто знає? Як кажуть волюнтаристи, де буде воля — буде шлях… Кожне суспільство здатне змінюватися, орієнтуючись на позитивні приклади.