Буз культурнoї склaдoвoї

Лугaнськa філaрмoнія змінилa чaс своєї роботи з поправкою на роботу транспорту. Перші три роки мене взагалі не дуже турбувало питання, що я могла б ходити в улюблене місце – мені це здавалося зрадою та не дуже доречним у цей час. Але на четвертий рік я нарешті побачила, що філармонія працює у майже колишньому обсязі. Містом були розклеєні афіші, а те, що я ігнорувала концерти, не означало, що вони перестали йти. Мій перший концерт, на який я пішла, був присвячений творчості Роберта Рождественського. Це був безпрограшний варіант – чудова музика, ритми та слова, які, здавалося б, знали всі. Але ще до концерту у мене було відчуття, що я потрапила у клуб, кому за… Далеко за п’ятдесят. І не дивлячись на те, що концерт був розрахований на всіх, а далеко не на знавців та прихильників творчості поета, зал був заповнений скоріше на половину. З перших звуків музики я майже не плакала, але я передчувала це – я три роки чекала на цю зустріч із улюбленим музичним закладом.

Читайте також: Вибір професії

Так, мене трохи турбувало, що у неділю у зручний час я побачила наполовину порожній зал. Ціна білетів для концерту такого рівня була доволі демократичною – від 60 до 150 рублів. Неділя – вихідний день. Але ж чому так мало людей? До війни я дуже часто бачила, як біля входу перед початком концертів питали вільний квіточок, розраховуючи, що хтось не прийде. І зал був повний навіть у будні, коли концерти починалися о 18:00 та 19:00 вечора. Не зважаючи на пізній час, не зважаючи на те, що більшість діставалася до філармонії після роботи. І контингент слухачів раніше був набагато молодший, ніж я побачила цього разу. Першою думкою було те, що людей стало дійсно менше у місті, а ті, що залишилися, мають інші потреби, аніж духовна складова свого життя. А ще одна риса – загальний вигляд глядачів. Раніше я бачила троянди, які дарували музикантам. Звертала увагу на вишуканість гардеробу та молодість глядачів – це була еліта міста. Знаєте, у всьому була певна вишуканість, стиль, рівень життя… Я зустрічала серед глядачі знайомих, ми перемовлялися у фойє. Про зустріч у філармонії домовлялися, там призначали побачення, туди привозили молодят для весільних фотосесій. Ні, зараз змінилося не все, але в цілому можна сказати, що у людей інші цілі життя, інші проблеми, а у тих, хто міг би ходити, безгрошів’я та інші проблеми.

Читайте також: По колу

Цирк працює. Це новина після якої треба ставити крапку і не чекати більше нічого. Після того стану руйнації, який був у приміщенні цирку восени 2014 ніхто не очікував, що колись у цирку знову почнеться довоєнне життя. Для міста ремонт цирку значив набагато більше, аніж просто ремонт муніципального об’єкту. Цирк – це історія, це минуле, це щасливе дитинство для більшості луганчан. Тому, коли цирк почав працювати, він був повним. Зараз навіть у перший день гастролей зал повний скоріше наполовину. Може тому, що білети коштують в діапазоні від 150 до 600 рублів, може тому, що потреби мешканців «республіки» зараз скоріше хліба, аніж видовищ… А знаєте, що засмучує? Те, що цирк став цілком комерційним проектом. Артисти торгують повітряними кульками у антракті та катають охочих на цирковому коні на манежі за немалі гроші. Мені іноді здається, що це головна мета всього, а не сама вистава… Хоча попри таке я купую квітки в перший ряд та кричу голосніше усіх «Браво», бо не можу дивитися на квапливість глядачів, їх бажання скоріше вискочите – ще тоді, коли артисти виходять вклонитися востаннє. А взагалі, глядач став дрібнішим в останній час. Батьки йдуть до цирку у спортивних костюмах та прагнуть їсти та пити під час виступу, бо, здається це головна мета відвідання таких місць.