Гoлoвний лікaр крaмaтoрськoгo Дoмa мaлюкa “Aнтoшкa” Aнaтoлій Рoмaнoв рoзпoвів Тижню прo гaрячі місяці 2014 рoку, кoли йoму прийшлoсь рoбити нaйвaжчий в свoєму житті вибір і oргaнізувaти eвaкуaцію дійте з охопленого війною міста до Харкова

Анатолію Олексійовичу, як ви побачили початок “русской весни” в Краматорську?

- Я тоді був членом виконкому. Якось в квітні я побачив в центрі купу людей. Коли підійшов ближче, зрозумів, що виконком захопили. Підійматися в приміщення я не став, бо було незрозуміло, хто ці люди та чого вони прагнуть. Наступного дня вже спалили автівки, щоб перекрити під'їзди. Вже потім я дивився в інтернеті, як захопили міськвідділок міліції, що робили це люди зі зброєю. На той момент у краматорському Домі малюка 50-60 дітей, це разом з “домашніми”, які проходили реабілітацію в одному з наших відділень. Мами залишали своїх діток з інвалідністю на різний термін: хтось тільки на денне відвідування, хтось- на тиждень, до вихідних, якщо з інших міст привозили. Такі діти, з аутизмом, з ДЦП, з різними важкими порушеннями здоров’я, обов’язково потребують реабілітації, а у нас для цього є обладнання та фахівці. Коли почалась стрілянина, ми її почули майже першими: від   Дому малюка до аеродрому по прямій- менше кілометра. Тому після перемовин з обласним керівництвом ми вирішили закрити відділення реабілітації: всі мами забрали своїх дітей, щоб подбати про їхню безпеку. А про наших державних малюків повинна була потурбуватися держава. Тобто — ми…

І що ви робили?

- Ми чули не тільки стрілянину, над нами постійно кружляли літаки. А це, навіть якщо вони нічого не скидають, дуже гучно та страшно. Звичайно, діти лякались, кричали, плакали. Тут здорові від цього отримують великий стрес, що вже казати про малюків з важкими діагнозами, яких в нас — більшість. Ми облаштували підвал — поставили воду, одяг, суху їжу, ліжечка, памперси, аптечки, манежики. Підготували на тридцять дітей та співробітників. А потім почались великі обстріли — над нами вже літали важкі снаряди, ставало дуже небезпечно.

Ми не виводили дітей на вулицю, заклеїли всі вікна, під час обстрілів діти лежали на матрацах на підлозі. Порадившись з обласним управлінням охорони здоров’я, вирішили, що дітей треба вивозити. Я подзвонив своєму другові Роману Марабяну, головному лікарю харківського будинку  такого ж типу, як і наш.  Питаю: Візьмете 33 дитини? Вони повинні були це питання вирішити на рівні своєї області, тому поки ми розмовляли без офіційних наказів. Перемови велись між обласними адміністраціями. Але наказ вийшов тільки 27 червня. Хоча евакуація вперше була призначена на 13 червня: НКМЗ виділив автобус, керівництво харківської міліції було готове зустрічати на межі області, були обіцяні Швидкі, підготовані списки дітей ті співробітників, їхні документи, зібрані рюкзачки для кожного. Для одного з найважчих дітей було підготоване місце в харківській реанімації. Але не все так сталося, як гадалося…

Щось завадило провести заплановану операцію?

- Несподівано за день до запланованої нами евакуації, мене викликають в так звану комендатуру. А надів свій білий халат, де написано “Антошка” і пішов. Мене завели в приміщення, з кімнати вискочив чоловік, що назвав себе помічником коменданта. Молодий, високий, не місцевий. Кричить: “В нас є інформація, що ти дітей вивозиш в Харків. А ти знаєш, що це українська територія, а ми воюємо з ними!” Ну і далі — нецензурно вже про мене та про те, що треба робити з такими під час особливого становища. І каже, що дітей треба вивозити в Ростов чи Крим. Тоді, мовляв, вони з усім допоможуть.

Читайте також: Кримські сироти. Без права на самовизначення

Я намагався пояснювати: у нас діти-інваліди, вони дуже малі, до Ростова чи в Крим ми не довеземо їх живими. Таким дітям потрібні особливі умови, які є тільки в спеціалізованих закладах, як ось в Харкові. Щоб він повірив, запропонував подивитися йому на власні очі. Вже під кінець робочого дня ми всі разом приїхали до “Антошки”. Зібрали колектив в моєму кабінеті, і цей чоловік каже: “Завтра зранку ми підганяємо автобус, вивозимо дітей в Ростов. Щоб були готові списки дітей, окремо — списки працівників для виїзду в Росію. Хто бажає, може залишитись в Ростові, тому беріть з собою родини, ми все забезпечимо”. На цьому перемовини закінчились. Я відпустив всіх додому, бо вже було зрозуміло, що інформацію транслюють в комендатуру зсередини колективу. Тим більше, я ж на блокпостах бачив своїх співробітників, які там допомагали. Вони і зараз тут працюють. Це дуже важке питання. Але ми й досі працюємо в одному колективі.

І що було зранку?

- Всю ніч я думав, що робити: я не міг дозволити вивозити державних дітей в іншу країну, особливо, якщо ця подорож могла вартувати їм життя. Тому ми з дружиною, яка теж працює в Будинку малюка, не всиділи вдома — поїхали вночі на роботу, де разом з дівчатами почали готувати спротив. Вже на ранок наш “Антошка” виглядав зовсім інакше. На даху великими буквами ми написали: “Діти”, щоб це можна було бачити з літаків. Тоді ж ніхто не розумів, що відбуватиметься далі. І ми бачили своє завдання — врятувати дітей. Всю територію Будинку малюка ми обвішували великими простирадлами, де були написані гасла на кшталт: “Територія миру!”, “Ми хочемо жити вдома” та інше. Ми думали так: вони приїдуть, а ми відмовимось кудись виходити з приміщення. Подзвонив я священнику, який хрестив всіх наших діточок. Кажу: “Врятуй!”. Але підтримки не отримав. Це вже потім я зрозумів, що в церкві Московського патріархату марно було шукати допомоги в цьому питанні. Але тоді хапались за всі можливості. Зранку приїхав автобус, виходить чоловік, я йому даю списки дітей, з усіма діагнозами, все як потрібно. І порожній лист замість списку співробітників. Кажу — не поїдуть люди. Працівники стояли поруч- з плакатами, дехто навіть не пропускав його машину заїхати.

Невже просто так поїхали?

- Звичайно, чоловік розлютився. Через 10-15 хвилин приїхали вже озброєні люди, щоб мене забрати. Цього разу мене повезли до іншого коменданта, який сидів вже в приміщенні прокуратури. В військові формі, але розмовляв вже культурно. Каже, в нього мати теж лікар, тому поважає мене. Я все розповів, але наш виїзд до Харкова він не в жодному разі не погоджував. Тому я запропонував вже крайній варіант: якщо буде зовсім важко, наші фахівці розберуть всіх дітей по домівках за десять хвилин. Він запитав, чи може хтось за мене поручитися. Тоді я згадав ще одного батюшку- колишнього “афганця”, який теж часто був нашим гостем. Виявилось, що вони з цим комендантом разом служили колись. Він потім виїхав разом  в Донецьк, мабуть, десь воює. Той комендант подзвонив отцю Сергію, а той поручився за мене. Я пообіцяв передати їм списки співробітників, які в критичному становищі заберуть дітей до себе. Їм потрібен був контроль над ситуацією. На тому відпустили.

Як ви далі організовували життя вже в таких умовах?

- Почались купу дзвінків з різних відомств, які намагались щось зробити, вимагали доповідати про ситуацію кожного дня, але, на жаль, вирішити щось не виходило. Під вікнами в нас чергували автоматники, щоб ми не вивезли людей, була купа російських журналістів, які навіть наш плакат “Хочемо жити вдома” перекрутили, начебто ми бажаємо жити в Росії. Нам під “картинку” навіть привозили навіть памперси з надписом “Антимайдан Москва”, які я зараз хочу передати в музей. Несподівано мені запропонували взяти участь по скайпу в круглому столі, який відбувався в Києві.

Коли мене підключили, я ледь не знепритомнів: там були десятки камер та  представників міжнародних організацій. Розповівши про ситуацію, я попросив саме міжнародників втрутитися, щоб врятувати дітей. Після цього я отримав дзвінок від Зоряна Шкіряка, який повідомив, що є варіант вирішення проблеми. І попросив нікому не казати в Будинку малюка, а особливо, російській пресі, яка після того скайпа називала мене переодягненим актором, а не головним лікарем. Була названа дата та час евакуації.

Це вже був кінець червня?

- Так, саме тоді вийшов наказ про евакуацію. І зранку 27 червня ми побачили машину. З неї вийшла жінка та чоловік. Це була Єлизавета Глінка, яку знають як лікаря Лізу. А чоловік представився як “міністр ДНР”. Я спитав: куди ви будете вивозити дітей? І вона підтвердила, що в Харків. Але за однієї  умови: в «швидкій», яка буде частками вивозити дітей, буде тільки вона. Ми повинні залишатися в Краматорську, а дітей на трасі, де поворот на Святогірськ, вже чекають. Це ж мені підтвердив Шкіряк: там вже чекав голова Харківської ОДА Балута, «швидкі», головний лікар харківського Будинку малюка.

Читайте також: Державні діти: хто плаче за інтернатами?

В одну машину ми змогли покласти не більше п’яти дітей. Вирішили першими везти «важких» — на підлогу машини поклали матраци, а туди вже дітей. Щоб ви розуміли, там були дуже хворі діти — з гідроцефалією, наприклад. Це вже пізніше, коли везли старшу групу, лікар Ліза казала: як же вони у вас гарно співають. А співали наші дітки українських пісень… Так ось, тільки від'їхала перша група, через 15 хвилин у нас були бойовики. Дуже розлючені. Я кажу- договір на найвищому рівні, з’ясовуйте. Тоді вони до чоловіка — а ти хто такий? Чомусь його посада не викликала в них довіри. Нас знов повезли до коменданта. Там багато кадрових військових з Росії — їх було важко сплутати з місцевими. І давай виясняти, хто може довести, що він все ж “міністр”. Той називає якісь прізвища, позивні, але ті не беруть слухавку чи взагалі кажуть, що такого не знають. Один, якійсь “Гюрза”навіть прибіг та пообіцяв нас розстріляти. Я кажу: ви тут самі розберіться, а я вийду. Бо розумів, зараз почую щось, за що свідків вбивають. Потім мене відпустили, але категорично наказали не вивозити дітей.

Невже не вдалось вивезти всіх?

- Коли я повернувся в Будинок малюка, там вже була лікар Ліза. Я кажу: так і так, ми більше не вивозимо, бо комендатура не дає дозвіл. Вона спалахнула, почала нервово дзвонити- кому вже, не знаю. Через півгодини ми побачили автівку, з якої вибіг той комендант та по-військовому відрапортував: виїзд дозволено, чи потрібна допомога? Глінка попросила супровід, щоб пропускали на блокпостах, бо тоді «швидка» не була гарантією безпеки: на ній могли пересуватися будь хто. В той день вони зробили 4 поїздки, передали дітей під акти передачі. Вночі доктор Ліза відмовилась возити, почався обстріл, і вони поїхали до Донецька.

Знаєте, що мене вразило? Я спитав, чи не страшно було їхати. А вона каже: “Ні, бо ми їхали по своїй землі”… Зранку вони вивезли останню партію, але мені було наказано сповістити, що є одна дитина для перевезення. Вона боялась, що наші її заарештують, підстраховувалась. Думаю, все це змогли провернути, бо до цього вже був прецедент, коли дітей з Луганська без дозволу вивезли до Росії. Тоді весь світ засудив цю події, тому, можливо, їм треба було якось реабілітуватися. Через тиждень місто було звільнено. Але згадувати про ці події досі моторошно. Я навіть на емоціях тоді написав поему про евакуацію. Звичайно, художня самодіяльність, але ось так я все це пережив. Вона, разом з різними папірцями того часу, зберігається в теці “В окупації, евакуація”.

Як потім склалась доля Будинку малюка? Дітей повернули?

- Ні, всі діти, які були евакуйовані, залишились в Харкові. Але до нас привезли дітей з двох донецьких та макіївського Будинків малюка. Їх спочатку вивезли на Азовське море, а коли почались бої під Маріуполем, нам запропонували прийняти цих дітей. Вже 28 липня до нас привезли діток ВІЛ-інфікованих з Макіївки. Були вони разом з фахівцями, бо це дуже специфічне лікування, якого вони навчали наших співробітників два місяці. Потім макіївські поїхали додому, до родин. Ми інколи отримуємо інформацію, що там зараз працюють ці заклади, вже з’явились вже нові вихованці.

Читайте також: Державні діти: історії переселенців нізвідки в нікуди

В Макіївці зараз 78 дітей, хоча вони кажуть, що не всі з них з ВІЛ-статусом, беруть зараз всіх. А у нас зараз 124 дитини, та 12 домашніх дітей, що проходять реабілітацію. В сусідньому Бахмуті такий Будинок малюка вже перепрофілювали на реабілітаційний центр для дітей-інвалідів, що виховуються в родинах. Ми теж не проти, якщо наші дітки будуть виховуватися не в державних закладах. В мене велика кількість історій з щасливим продовженням. Бо я розумію, що жодна державна система не дає дитині повноцінного розвитку. Але поки що працюємо так, як цього вимагає потреба суспільства.

——————————————————

Анатолій Романов — народився в 1950 році в Краматорську. Отримав медичну освіту в Донецькому медичному інституті, працював в різних медичних закладах країни. З 1996 року — головний лікар КУОЗ Краматорський будинок дитини "Антошка".