Тeмa укрaїнськиx aрxівів нині нeпoпулярнa, прoтe вaжливa в кoнтeксті віднoвлeння тa збeрeжeння істoричнoї пaм’яті. Щoб стaрoвинні дoкумeнти збeрeглися й стaли дoступними кoжнoму укрaїнцю, пoтрібнa глoбaльнa дeржaвнa прoгрaмa з їxньoгo оцифрування. Утім, сьогодні це не єдина проблема архівної сфери.

У більшості українців слово «архів» асоціюється з гігантським складом, де мертво лежать тонни паперу, покриті товстим шаром пилу. Зазвичай так воно і є, адже архівними документами цікавляться здебільшого історики чи дослідники-ентузіасти. Процедура отримання справ тут доволі забюрократизовна й потребує багато часу, до того ж в окремих архівах є додаткові обмеження, часто не зовсім законні. Втім, останніми роками зацікавленість українців власною історією зросла. Зокрема, це показує архів Служби безпеки України, який працює майже зразково, проте ледве справляється з потоком відвідувачів після розсекречення документів радянських репресивних органів. Такий попит свідчить про те, що як мінімум потрібно спростити доступ до решти архівів, а як максимум — оцифрувати документи й створити онлайн-сховище, як це роблять передові країни.

«Фотографувати заборонено»

Порядок користування документами Національного архівного фонду України визначає: архівам заборонено вимагати пряму чи опосередковану плату за самостійне копіювання документів користувачем, якщо це не шкодить тим документам (наприклад, не можна фотографувати зі спалахом). Утім, деякі архіви обходять цю заборону та виставляють рахунки за те, що користувач знімає папери на власний смартфон. Так сталося з дослідником Олександром Краковським у Житомирському обласному архіві. У червні 2017-го він хотів сфотографувати документи восьми справ. За це архів виставив йому рахунок на понад 114 тис. грн — 31,55 грн за кожен документ. Керівництво стверджує: це плата не за копіювання, а за «надання для копіювання».

Як пояснив Краковський Тижню, такі правила встановив директор архіву Антон Михайлов: він видав наказ про те, що копіювання в читальному залі (куди документи видаються вільно й безплатно) начебто заважає іншим клієнтам, тому для цього відвели окрему кімнату. А щоб туди потрапити, треба заплатити 31,55 за кожен документ. У читальному ж залі висить попередження про відеоспостереження та заборону вносити фотоапарати й мобільні телефони з апелюванням до наказу самого архіву. Крім того, немає чіткого визначення архівного документа, тому складно з’ясувати, скільки їх міститься в кожній справі. Краковський каже, що архіви імпровізують: хтось вважає документом сторінку, хтось запис, список, справу. Та все одно плата незаконна, тому дослідник відмовився її робити.

Читайте також: СБУ оприлюднила унікальні документи про діяльність Романа Шухевича

«Мене запросили в кабінет заступника директора Лариси Мироненко. Вона стала зі мною торгуватися: заплатіть не стільки, а менше. Кажу їм, що живу в правовій країні й дію за законами. Після трьох годин торгування я погодився заплатити лише 63,10 грн за надання двох документів. Вони мені виписали рахунок, і я подав до суду», — розповів Краковський. Також дослідник заявив до поліції про скоєння правопорушення. Правоохоронці спочатку не хотіли братися за справу, тоді адвокат Краковського подав до суду й останній зобов’язав поліцію відкрити провадження про самоправство.

Крім того, Краковський із колегами поскаржилися в Державну архівну службу. ДАСУ надіслала в Житомирський архів листа. Згідно з ним Правила роботи архівних установ, затверджені Мін’юстом у квітні 2013 року, передбачають, що архів надає документи для копіювання на платній основі. Водночас згаданий вище Порядок користування документами Національного архівного фонду, затверджений у Мін’юсті трохи пізніше, у листопаді 2013-го (зі змінами у 2015-му), забороняє стягувати плату за самостійне копіювання. ДАСУ посилається на роз’яснення Мін’юсту за 2008 рік: у разі неузгодженості між нормами застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо попередній не втратив чинності. Це свідчить про те, що в конкретному випадку вимагати кошти незаконно. Утім, за словами Краковського, це не вплинуло на керівництво архіву, і рахунки й далі виставляють.

Перешкоджання як традиція

Житомирський архів — не єдина проблемна установа, каже Краковський. Також надходять скарги на Херсонський, Львівський обласні архіви. Всюди проблеми з доступом до документів. «Якщо ти не подобаєшся директорові, тобі можуть не видавати справи під будь-яким приводом: документ у поганому стані, ви зіпсуєте, ваш айфон навіть без спалаху шкодить і будь-які інші абсурдні причини», — пояснює дослідник.

Українські архіви ментально не надто віддалилися від часів СРСР, коли сфера підпорядковувалася КДБ, каже Краковський. До 1993-го, коли ухвалили закон про національний архівний фонд та архівні установи, прості громадяни взагалі не мали можливості потрапити до архіву, таке право було лише в науковців після проходження співбесіди. «Архівна мафія сформувалася історично. З настанням незалежності на копіях непогано можна було заробити, деякі архіви з корупційними керівниками чи працівниками почали обростати незаконними прибутками. Вони навмисно не видавали документи на копіювання, а щоб отримати дозвіл, треба було зайти до директора, його заступника, начальника відділу, якось це погодити: грошима, коньяками, шоколадом — і тільки потім тобі видавали документ. Залишки цієї мафії збереглися й сьогодні», — веде далі дослідник. Каже, що Житомирський архів гроші за послуги бере лише готівкою та чека не видає, тому є сумніви, що вони потрапляють на рахунок установи. «Звісно, система чинить опір, бо це незаконні прибутки, до них усі звикли, на них розраховують, — зазначає Краковський. — Коли показуєш закон, їм це неприємно, але навіть зі знанням законодавства не всюди можна пробитися. Держава занадто слабка».

Читайте також: У розсекречених архівах ЦРУ – понад 11 тисяч документів про Україну

Активісти скаржаться на опір, проте це не працює через проблеми підпорядкування архівних установ. В Україні є так звані центральні архіви, які підлеглі безпосередньо Державній архівній службі. Обласні ж архіви підпорядковані ДАСУ лише методично та є структурними підрозділами облдержадміністрацій. «ОДА — це органи, які не мають до архівів жодного стосунку. Ні голова області, ні його заступники нічого не розуміють в архівній справі. Коли звертаєшся зі скаргою в ДАСУ, до органу, який має контролювати ці архіви, вони відповідають: вибачте, ми нічого не можемо зробити, це область. Коли звертаєшся до області, то керівник, який нічого в цьому не розуміє, не може дати раду архіву. Є нормальні директори, вони мають профільну освіту, вболівають за архів, розуміються. Такі зможуть налагодити роботу з головою області, займатися науковою діяльністю, надавати доступ: архів працює нормально. На жаль, там, де області спускають на посаду директора архіву свою людину, яку треба десь прилаштувати, починається хаос», — розповідає Краковський. До речі, у Житомирську ОДА дослідник також скаржився на керівництво обласного архіву, але там проблем не побачили.

Є й позитивні приклади, каже він: скажімо, Вінницький, Одеський обласні архіви дозволяють вільно копіювати документи, без жодних погоджень. Якщо користувач хоче, щоб копію зробив сам архів, то це вже справді послуга, яка відповідно оплачується.

Оскільки в законодавстві немає статей, які чітко визначали б безплатне копіювання в архівах, то установи використовують цю шпарину для перекриття недофінансування, розповів Тижню Ігор Розкладай, експерт групи «Політика національної пам’яті» Реанімаційного пакету реформ. «Рада Європи у 2000 році видала рекомендації, де сказано, що принцип доступу до архівів має бути таким самим, як і принцип доступу до публічної інформації. Є підзаконні акти, неоднозначні й суперечливі, на їхній основі архіви намагаються запровадити плату за копіювання документів вашими технічними засобами. Вони це пояснюють тим, що копіювання безплатне, а от надання для копіювання — навпаки. Коли я спілкувався з архівістами, вони розповідали, що таким чином перекривають недофінансування. Мені це видається дивним, тому що як платник податків я вже заплатив за архів, чому ще маю платити за послугу, якої немає?», — зазначає експерт.

Читайте також: Володимир В’ятрович: «Інститут національної пам’яті має бути певним продюсером наукових досліджень»

Він переконаний, що закон треба міняти, приводити його до принципів відкритості: послуги, які надають архіви, мають бути справді послугами. «Плюс в архівах є традиція закритості, кастовості: якщо ти не є професійним істориком, то відчуваєш зневажливе ставлення від працівників архівів. Це дуже впливає на розвиток сфери. Вони десятиліттями сидять у бідноті, прогресу немає, постійно чекають якогось фінансування, а воно не з’являється, і тут починаються історії з вимаганням 41,43 грн за копію. Десь є корупція. Минулими роками були пригоди, як-от викрадення стародруків у Львові. Дуже показовий історія Кам’янець-Подільського архіву, у якому за день до перевезення зняли охорону й сталася пожежа, що пошкодила щонайменше 30% фондів, реставрація відбувається дуже повільно», — розповів експерт.

Пропозиція не встигає за попитом

Основна проблема архівної сфери — брак державної політики: галузь не розвивається, а просто існує, вважає Розкладай. «Працівники архівів, особливо в депресивних регіонах, бояться втратити роботу, бо їм нікуди потім іти, тому не виступають проти керівництва, яке діє непрофесійно та непрогресивно», — каже він. У Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» були імплементовані рекомендації Ради Європи: принцип відкритості, безплатного доступу, перекладення відповідальності за використання інформації на дослідника. Це дає результат, тому, за словами Розкладая, ці принципи потрібно переносити на загальноархівну сферу. Крім того, каже експерт, немає розуміння на урядовому рівні, що її слід розвивати. Архіви — не лише склад зберігання для майбутніх поколінь, а ще й наша історія, часто персональна предків родини, містечка. Це те, що дає відчуття спадкоємності, що вкрай важливо в суспільстві, у якому намагалися створити безликого «совєтского чєловєка». Створення порталу, де можна буде знайти цифрові копії хоча б найбільш запитуваних і найбільш цікавих фондів, розвантажить архіви, задовольнить попит, а той, хто це впровадить, отримає свої політичні дивіденди. Скажімо, в архіві СБУ після ухвалення Закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» кількість людей зросла втричі. Звісно, не все можна знайти, частина документів була вивезена, багато було знищено, але люди відшукують родичів. Архів СБУ зараз один із зразкових», — зазначає він.

Також зростання зацікавленості українців архівами та генеалогією за останні три роки демонструє значний приріст тематичних Facebook-спільнот, таких як «Доступ до архівів», UAGenealogy та споріднених. Тут учасники часто діляться архівними проблемами й знахідками. «Багато людей після Революції гідності й агресії РФ стали цікавитися своєю родиною, історією, намагаються щось знайти та відновити. Очевидно, що з таким запитом архіви вже не впораються. Шкода від користування фізичними оригіналами документів зростатиме. Цим документам більше ніж 100 років, сторінки іноді розсипаються, із ними вже не хочеться працювати. По-перше, це не дуже зручно. По-друге, документ швидко зношується. Сенсу в цьому нема. Буває, треба сидіти годинами й думати, що ж там написано, бо почерки були дуже різні. Часом виникає потреба повернутися до тих, що ти вже здав, для цього потрібно знову звертатися в архів, чекати. За день людина може передивитися оцифровані документи за років 20, якщо око вже звикло до почерків. В архіві так не зробиш просто через самі процедури: ліміти видачі, строки», — розповідає Розкладай.

Тому не дуже правильно, коли ті самі книги кожен оцифровує для себе окремо, це забирає зайвий час і псує оригінали. Простіше відсканувати все масивом один раз, викласти онлайн-копії звичайної якості, а серед послуг архівів залишити, наприклад, виготовлення високоякісних кольорових сканів, вважає експерт.

Читайте також: Україна і Польща здійснили обмін архівами часів Другої світової війни

Ще більше потребують оцифрування специфічні об’єкти архівного фонду, такі як карти, фото-, відеоплівки, мікрофіші, скляні негативи, каже Розкладай. Адже це делікатні речі, які майже чи взагалі не підлягають відновленню та реставрації, їх не можна видавати на руки всім охочим. Тому слід забезпечити вільний доступ до їхніх цифрових копій.

Ще одне питання, на якому наголошує Ігор Розкладай: що робити з цифровою спадщиною? В Україні з 2007-го функціонує Центральний державний електронний архів, який мав би зберігати її, але перелік фондів архіву більш ніж скромний. «Наприклад, у нас була Комісія з питань захисту суспільної моралі, яку ліквідували. Залишився сайт, який поки що працює. Залишилися матеріали, які віддадуться в Центральний державний архів вищих органів влади та управління. А що робити із сайтом? Його слід зберегти? За ідеєю, так правильно, тому що це джерело офіційної інформації. Яким чином він буде збережений і доступний? На сайті ЦДЕА значиться фонд «Електронні інформаційні ресурси Державної служби України з питань захисту персональних даних», але онлайн-доступу до нього немає. Ба більше, одна справа, коли орган ліквідовано й щось встигли зберегти. Проте доступ до першої версії сайту Національної ради з питань ТБ і радіомовлення можна знайти лише на WebArchive і тільки якщо знаєш, яка тоді була адреса. Проблема ще важливіша в контексті переходу на електронний документообіг, і питання — у яких форматах усе це має зберігатися? Файли з часом треба конвертувати», — розповідає експерт.

Із сайтами ще складніше, каже він, бо мають бути сервери з тим програмним забезпеченням, під яке писався сайт. Або ж такий сайт має перетворюватися на офлайн-версію. «Це питання електронних сховищ, які мають бути забекаплені. Воно ще складніше, ніж зберігання книг, адже обсяг інформації зростає колосальними темпами. Варто лише поглянути на розвиток інтернету в Україні за останні 20 років», — зазначає Розкладай.

Іноземні архіви: порівнятися складно, але можливо

У розвинених країнах архівна сфера значно випереджає українську реальність. Наприклад, Олександр Краковський працював у архівах Німеччини, Польщі, Великої Британії, США: плати за копіювання немає ніде. Хіба що в приватних архівах: платиш близько €5 євро за день — і копіюєш без обмежень. Наприклад, так працює приватний архів родини Чарторийських у Кракові, де збереглися унікальні ілюстрації маєтків XVII–XVIII століття. Розповідає, що навіть у Росії, де працював до 2014-го, персонал архівів професійніший, ніж в Україні, плата за копіювання є, але не всюди.

«У Польщі копіювання своїми засобами безплатне. Тому що держава стимулює вивчення історії, поляки теж доволі довго перебували в тоталітарній системі. У них у законодавстві прописано, що доступ до архівів є питанням національної безпеки. Там все робиться для того, щоб звичайні громадяни мали можливість вивчати власне коріння, оцифровано мільйони документів», — розповідає дослідник. Втім, він вважає, що Україні не так далеко до цього рівня, потрібне лиш бажання і вільний доступ до документів. «Наприклад, я займався історією євреїв київської губернії, по ходу копіював потрібні мені списки, викладав їх у вільний доступ. За рік майже половину масиву опублікував», — каже він.

Читайте також: Інститут національної пам’яті просить міжнароду спільноту допомоги у захисті архівів Криму від "зачистки"

У питанні збереження цифрової спадщини Україна могла б орієнтуватися на польську модель, вважає Ігор Розкладай. Там є Національний цифровий архів (NAC), який відповідає за утримання та наповнення порталу szukajwarchiwach.pl. Регіональні архіви сканують архівні фонди та надсилають його в NAC, він їх верифікує, індексує й викладає онлайн. Польща виставила онлайн більше 28 мільйонів сканів, а до 2023 року планує оцифрувати понад 55 млн документів.

Архівна реформа: змінювати зовні й зсередини

Для проведення реформи найперше потрібне розуміння, що архіви — це складова національної безпеки. Ухвалення нового закону, урядова програма розвитку архівів, програма оцифрування та фінансування, зокрема за допомогою міжнародної технічної підтримки, — це ключ до успішної реформи, вважає Розкладай. За його словами, готовність працювати над законодавчим полем висловили кілька народних депутатів: Микола Княжицький, Вікторія Сюмар та Оксана Білозір. Втім, потрібна зміна логіки побудови самої системи. «Я прихильник того, щоб керівників принаймні до рівня області призначала ДАСУ, і взагалі щоб цю систему і в плані оцифрування, і в плані забезпечення доступу контролювала ДАСУ. Але слід зважати й на ризик, що управління перетікає в одні руки, і без нормального конкурсу та системи стримувань-противаг балансу не буде. Треба шукати процедури, які убезпечать архіви від політичного впливу й водночас рядових дослідників від свавілля», — каже Розкладай.

На думку експерта, щоб відбулася реформа, потрібне сприятливе зовнішнє середовище та прогресивні люди всередині. «Треба призначити хорошого ініціативного керівника, як-от Зураб Аласанія на Суспільному, який приведе професійну команду, що зможе запустити реформу та буде здатна чинити опір системі», — пояснив Розкладай. Проблема архівної сфери ще й у тому, що є маса професіоналів, які хочуть зрушень, але майже немає профільних громадських організацій, що могли б лобіювати ці зрушення, каже Розкладай. Тому вони з колегами об’єднуються, щоб уже цьогоріч напрацювати концепцію змін, а може й цілий законопроект.