Прo прaктики вітчизнянoї культурнoї диплoмaтії в дії, брaк інтe­рeсу в нaшиx пoлітиків дo свoєї культури як прoгaлину в стрaтeгічнoму плaнувaнні тa діяльність Укрaїнськoгo інституту у Швeції з Тижнeм рoзмoвлялa йoгo дирeктoркa й відoмa піaністкa Нaтaля Пасічник.

Український інститут у Швеції — це громадська ініціатива, що вже три роки займається серйозними проектами в галузі культурної дипломатії та промотує українську високу культуру в Скандинавії. Як ця організація постала? Яка роль не лише українців, а й шведів у її появі?

— На все свій час. Про таку установу, як Український інститут, що займався б культурною дипломатією, думала, напевне, із часів початку своєї музичної кар’єри. Я дуже рано поїхала на Захід, рано почала концертувати й брати участь у різних конкурсах. Мені часто траплялися представники різних культурних інститутів, запрошували грати до них. Переймала думка: чи доживу я до часу, коли з’явиться така українська культурна установа?

Після Революції гідності все так сталося, що неможливо було далі жити, як раніше. На той момент я вже чогось досягла й запитала себе: коли не я, то хто створить таку організацію? Потім почалася російсько-українська війна, увага перемкнулася на Збройні сили та решту проблем. Зрозуміло, що за таких умов питання культури буде на 125-му місці, поки до нього дійдуть руки. Оскільки нічим більше не могла бути корисною, то подумала, що було б чудово започаткувати Український інститут. 

Скандинавські країни не є діаспорними для українців, як-от США, Канада чи Німеччина, куди перемістилася хвиля міграції наших співвітчизників ще минулого століття та де було закладено матеріальну й моральну базу. У Скандинавії всього цього немає. Та, власне, і думки такої не було: головна цільова аудиторія діяльності Українського інституту — це не українці. Завдання ж у тому, щоб відкрити Україну шведам. 

Читайте також: Український культурний фонд: саджання саду

У Швеції живу давно, і ніби щось трішки значу для цієї країни. Важливо було створити не ще одну якусь організацію, а таку, яку всі відразу зауважили б. Три роки тому відбулася інавгурація Українського інституту у Швеції й усе мало дуже високий рівень. На події були присутні члени шведської королівської родини, увесь тодішній тамтешній уряд, багато медіа, а також виконавці першого ешелону. Думаю, після цього нас важко було не зауважити.

Чи корелюють між собою той Український інститут — державна установа, що презентуватиме українську культуру у світі, створення якої вже озвучив міністр закордонних справ Павло Клімкін, — і ваша ініціатива? Чи варто створювати на державному рівні нову бюрократичну інституцію, якщо є інші приклади ефективної організації культурної дипломатії?

— Від самого початку була думка зробити Український інститут державною установою. Країна має дбати про свій імідж передусім матеріально. Щойно з’явився Український інститут у Швеції, ми вступити в діалог із Міністерством культури та Міністерством закордонних справ України, вислали їм наш статут. За три роки, що вже минули з цього моменту, я подивилася на українські реалії та дедалі більше схиляюся до думки, що якщо на державному рівні з’явиться ще одна структура, яка відповідатиме за культурну дипломатію, але буде забюрократизованою, як перше-ліпше українське міністерство, то діла не буде. Це абсолютно викинуті на вітер гроші. Із вітчизняним Мінкультом у нас відносини не склалися, а от МЗС принаймні показало власне розуміння, що культурна дипломатія є важливою частиною зовнішньої діяльності держави. 

Практика, яка діє у Швеції, мені подобається. Тобто коли державні структури замовляють послуги й дають завдання організаціям у різних галузях, які їм потрібні та відповідають їхнім статутним цілям. Думаю, вона була б дієвішою й в Україні, ніж створення нового бюрократичного монстра з купою людей, що невідомо які функції виконують. 

За згаданою вище формулою ми хотіли б оформити наші відносини з українським МЗС. Знаєте, ми могли створити ще одну діаспорну організацію, сказати, що, мовляв, усі тут погані, а ми хороші, але це не було нашою метою. Україна після останньої революції почала будувати себе як іншу державу, і хотілося представляти її разом.

Парадоксально, що Український інститут у Швеції є членом Європейської спілки культурних інституцій, навіть не будучи державною організацією. Разом із ними ми вже третій рік проводимо багато різних заходів, які самотужки не могли б зробити. Зокрема, сумісно з іншими культурними інститутами вже втретє провели Фестиваль анімаційних фільмів. Разом зі згаданою спілкою беремо участь у великому книжковому ярмарку в Гетеборгу, найбільшому скандинавському книжковому майданчику: хтось прийде подивитися французькі книжки, а заразом і українські. Цьогоріч туди приїжджав Юрій Андрухович, що брав участь у великому семінарі «Нові визначення свободи». Також ми співпрацювали з тим поетичним шведським фестивалем, на який приїжджав Жадан.

Читайте також: Джон Рострон: «Музичні фестивалі — хороша ініціатива, щоб ознайомитися з максимумом культури за короткий час»

Справді, було б краще, якби все це відбувалося в межах державної стратегії, але її немає, тому робимо, що можемо. Мова про зовсім інший рівень репрезентації України. Ще одна зустріч із вітчизняним поетом для української діаспори — це прекрасно, але нам ідеться не про те. Не цим ми маємо займатися. Українська держава повинна більше уваги приділяти своїй презентації у світі. Ну що ж, хочу думати, бюрократизованість її інститутів — лишень ознака перехідного періоду. Український інститут на державному рівні вже третій рік створюють, а ми працюємо вже третій рік.

Багато сказано про гібридні сучасні конфлікти, зокрема російсько-український, що точиться нині, елементом якого є й інформаційно-культурний вимір. Росія в усіх її формах — імперії, центральної радянської республіки, федерації — величезні кошти вкладала та вкладає в культурну дипломатію. Зусиллями волонтерів змінити баланс сил на нашу користь у цій ситуації не вдасться?

— Довготривалі спроби створити Українську державу увінчалися успіхом зовсім недавно. Та країна, яку ми хочемо бачити, поволеньки починає будуватися от тільки зараз, бо попередні 25 років ми йшли глобально в зовсім іншому керунку. Кожна людина на своєму рівні повинна міняти те, що може. У цьому має бути задіяне все суспільство, зокрема й у такій складній країні, як Україна. Цей шлях проходили всі держави, на які ми дивимося як на взірці. 

Росія виділяє на агресивну пропаганду культури величезні гроші. Може, у нас теж такі є: як прочитати декларації наших можновладців, то точно є. Паралельно з цим українські виконавці, хори, оркестри концертують власним коштом, бо допроситися від тутешніх спонсорів грошей майже неможливо. 

Про культурну дипломатію в Україні говориться дуже багато. Відвідала вже три форуми культурної дипломатії, але бачу, що віз і нині там

Мені важлива конкурентоспромож­ність України. Ви не уявляєте, які мільйони спрямовуються на промоцію російської культури по всьому світу. Перший фестиваль української музики у Швеції, що стартував у жовтні цього року, зародився в мене ось із чого. Ще до війни в тому концертному залі, де я граю у Швеції, три чи чотири роки поспіль відбувалася серія концертів, що називалася «Російська весна». Це мені страшно муляло очі, бо ілюзій стосовно РФ і без війни ні в кого не було. Запитувала себе: для чого шведам «Російська весна»? Дізналася, що вони на це копійки не дали, а мова про цілковито генеровану й профінансовану російською стороною ініціативу. Вона чотири роки поспіль платила за повні концертні сезони, за цю програму. У Швеції є один із музичних фестивалів, серед організаторів якого Валєрій Ґєрґієв. Хоч би що він казав, приїжджає на цей конкурс, коли хоче. Бо за ним ідуть гроші, і він тягне туди Маріїнський оркестр, своїх солістів та відповідно свій репертуар. І це мова тільки про Стокгольм. 

Молодіжний оркестр Львівської філармонії INSO приїхав на Перший фестиваль української музики у Швеції та оплатив собі дорогу сам. Стратегічного бачення на державному рівні важливості такої справи в нас поки що немає.

Улітку зустрілася з кількома студентами з Київської консерваторії та з жахом можу вам сказати, що курс історії української музики їм читають лише на першому курсі й він дуже куций. Натомість курс російської музики — один із найбільших. Не знаю, чи Мінкульт наш про це знає.

Про культурну дипломатію в Україні говориться дуже багато. Напевне, немає жодної сторінки в наших медіа, де хтось про це не згадав би. Я була вже на трьох форумах культурної дипломатії, але бачу, що віз і нині там. Тому роблю те, що краще знаю, аби не переливати з пустого в порожнє. Добре, що хоча б почали говорити, зокрема й про культурну дипломатію. 

Сподіваюся, що Український інсти­тут на рівні держави рано чи пізно таки буде створено. Ми проглянули той його статут, який розроблено МЗС, і скажу, що він непоганий. Натомість я не знаю, що затверджено. В Україні може бути така практика, що написано одне, затверджено друге, а відбувається щось третє.

Читайте також: Бенджамін Бібас: «Документалістика творить зв’язки між спільнотами, а постправда закріплює стан фрагментації суспільства

Чи завжди наявність або брак коштів, на який у нас списують практично всі недопрацювання, є визначальним принаймні на початках ведення спрямованої промоції культури якоїсь держави, зокрема нашої, за кордоном? Чи тут якось інакше?

— Наша організація є наочним прикладом, як з абсолютним нулем фінансування від держави вже третій рік на дуже високому рівні провадити діяльність. Більшість тих, хто працює в Українському інституті в Стокгольмі, — шведи. Так, у нас є волонтери, зокрема ті українські студенти, які приїжджають до Швеції вчитися чи писати й захищати дисертації. Вони нам також допомагають. Ті шведи, що в нас працюють, можливо, розуміють важливість і значущість України, але не є українцями за походженням. Так, культурну дипломатію можна проводити без копійки бюджету за великого бажання та з певним людським ресурсом. Ми це довели.

Українська держава, на відміну від, скажімо, Китаю, дуже слабо працює зі своїми діаспорами, зокрема й у питанні промоції культури. Але діаспоряни — це також культурні агенти певної країни. Очевидно, щоб вони показували по світу високу українську культуру, а не лише етнічну, потрібна співпраця з вітчизняними державними структурами?

— Діаспори досить непогано почувають­­ся в контексті своїх держав. Однак сказати, що всі й кожна обійняті Українською державою, складно.

Буквально нещодавно зіткнулася з тим фактом, що українські діаспорянські сім’ї відправляють своїх дітей на навчання до шкіл при російському посольстві, бо при українському їх немає. Держава повинна про такі речі клопотатися. РФ про це дбає, і не сумніваюся, що при посольстві на Тринідаді і Тобаго така школа є, хай навіть там навчається двоє дітей. Такі ініціативи мають бути державними, і це від держави треба вимагати.

Ідея, покладена в підґрунтя Українського інституту в Швеції, полягала в промоції високої української культури у світі. Про писанки знають, і так само про гопак із борщем. Це те, що нам дозволяли показувати, а саме сільську, народну культуру. Довгий час ми були безплатним додатком до різних імперій. Мені вдалося записати диск «Consolation: Forgotten Treasures of the Ukrainian Soul» («Розрада: забуті скарби української душі»). Про кожного українського композитора, твори якого туди ввійшли, можна знімати голлівудський фільм. Їм не дозволяли писати, когось убили, когось заслали до Сибіру, палили ноти. Йшлося не про промоцію, а про виживання. А вони скарбниця нашої високої культури. Те, що ми починаємо робити, скидається на перші кроки в глибокому снігу по пояс. Хочу, щоб тим, хто йтиме за нами, було легше. 

Диск, про який мова, було презентовано цього літа, і він уже викликав широкий резонанс принаймні в Скандинавії. Тому переконати зробити фестиваль української музики було трошки легше. Як і наступні.

Ті культурні події, які я бачила на рівні різних українських діаспор, мейнстримово мають народне спрямування: вареники, писанки, гопаки народні хори тощо. Очевидно, є й інші. Але Україна — це не лише фолк. 

Популяризації українських класиків за кордоном без державної підтримки я не бачу. Коли записували цей диск, мені самій довелося перекладати поезії Лесі Українки та Івана Франка англійською мовою. Таких перекладів немає, я вже про шведську не кажу. Цих творів ніхто, крім нас, не перекладатиме. 

Наприкінці жовтня цього року ваш інститут організував Перший музичний фестиваль у Швеції Rethinking Europe: Ukraine, на якому виступали дитячий хор «Щедрик» і Молодіжний оркестр Львівської філармонії. Чи плануєте проводити цей фестиваль і далі щороку?

— Благодатний час після Революції гідності треба було встигнути вхопити, бо вже, бачите, Україна сходить із перших шпальт світових видань. Цю увагу треба постійно підживлювати. Шведів треба чимось зацікавлювати до нашої культури, бо їм і без неї добре.

У їхньому суспільстві діти є дуже привілейованою групою. Ті з них, хто грає на музичних інструментах, показують високий рівень володіння ними. Це щось таке доволі цікаве. Після презентації диска «Consolation: Forgotten Treasures of the Ukrainian Soul» мене знайшла одна із засновників ГО «Відповідальне майбутнє» в Україні, що займалася талановитими дітьми, які мусили тікати від війни з Донбасу. Також знайшла мене Тетяна Калита, котра запитала, чи є можливість привезти до Швеції хор «Щедрик». Прийняти хор із 50 дітей, а ще оркестр — це дуже великий проект. Була в мене ініціатива поєднати цей хор зі шведським, бо ця країна має дуже серйозну стару хорову школу. На початках було так само, як із записом диска української музичної класики, тобто скепсис, але переконати вдалося. Вивчили три композиції українською, дві шведською — і заспівали разом. Присутніми були королівська родина, купа політиків і медіа, зведені хори їх вразили. 

Читайте також: Небесно-блакитні інструменти

На фестивалі прозвучала увертюра Дмитра Бортнянського до барокової опери «Алкід». Переживала, як сприйме публіка, бо вона у Швеції розбалувана: чула провідні оркест­ри світу. Оркестр зі Львова зробив якнайкраще те, що міг, і зіграли відмінно. Аплодисменти — це добре, але важливо, що напишуть музичні критики, як зреагує професійна спільнота. Оркестр лишив по собі дуже хороше враження, що важливо, бо це перший із наших, який був на гастролях у Швеції. Головною знову ж таки була українська музика. Реакція така сама: вау, як це класно й добре, але чому ж ми цього не знаємо? Думаю, продовжуватимемо.

Важливим інгредієнтом цього концерту була присвята шведської композиторки Андреа Тарроді, яка зараз є однією з найвідоміших з-посеред шведських композиторів сучасності (недавно її твір виконували на BBC Proms). Якось вона ходила шукала інспірацій для нового твору. Зустріла мене й запитала, які маю мелодії. Видала їй штук 10 українських, можливо, малознаних. Вона взяла нашу мелодію «Сизокрилий голубоньку» та шведську народну «Чисті зорі», поєднала їх, і вийшло концертино «Songs of the Sky». Для фахової спільноти це була подія. 

Також ми намагалися відкрити шведам нашого Моцарта, сина Вольф­ґанґа Амадея Франца Ксавера, що ціле життя прожив у Львові. Та сторінка є майже незнаною. Фестиваль по собі лишив широкий резонанс у шведських ЗМІ. Сподіваюся, що це буде довготривалий проект, не знаю лише, наскільки вистачить ентузіазму в організаторів. 

———————

Наталя Пасічник народилася в Рівному 1971 року. Українсько-шведська піаністка, засновник і директор Українського інституту у Швеції. Випускниця Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка, удосконалювала майстерність гри на фортепіано в Музичній академії ім. Фредеріка Шопена у Варшаві й у Шведській Королівській музичній академії в Стокгольмі. Веде активну концертну діяльність у Європі, США та Японії, виступала у відомих концертних залах світу, таких як Suntory hall (Токіо), Berwaldhallen (Стокгольм), deSingel (Антверпен), Auditori Winterthur (Барселона), Laeiszhalle (Гамбург), Filharmonia Narodowa (Варшава), Teatro Colon (Буенос-Айрес), й у великих концертних залах Польщі. Її диск «Consolation» (2016), випущений для однієї з найпрестижніших фірм Європи BIS Record з українською музикою, дістав виключно найвищі оцінки в рецензіях найбільших професійних журналів світу та став подією року в німецькому журналі Mittelbayerische. Викладала в Королівській академії музики та Вищій школі музики в Стокгольмі.