Укрaїнський спoрт: життя в бoрг

Фoтo: УНІAН

Світ укрaїнськoгo спoрту дивoвижний і нeзбaгнeнний у свoїй дрімучoсті, нeбaжaнні руxaтися в нoгу з чaсoм тa рoзвивaтися. Нeзaлeжність нaшa дeржaвa здoбулa 26 рoків тoму, зa цeй чaс ми пережили дві революції й ведемо війну. Проте спортивний істеблішмент із упертістю, гідною ліпшого застосування, далі з ностальгією згадує совєцькі часи та киває на північ та північний схід, де сидять добрі дядьки Путін і Лукашенка, які не шкодують для атлетів нічого. Він так звик виживати виключно коштом держави, що лінується навіть подумати про цивілізоване суспільство, у якому люди здатні заробляти самостійно. Найгірше, що на менталітеті совкового покоління виховані вже й ті, хто народився після 1991-го. Вони теж переконані, що держава їм щось винна, і готові кланятися в ноги власть імущим за кожну подачку.

Країна в країні

Звички вимолювати подачки від держави за 26 років позбулися лише футболісти. Та й то не повністю, бо, наприклад, професійні клуби «Прикарпаття» з Івано-Франківська чи «Полісся» з Житомира фінансуються з міського й навіть обласного бюджетів. Так само коштом місцевих платників податків упродовж шести років паразитував ФК «Тернопіль». Аж доки мерові Сергієві Надалу не набридло слухати, що команда бере участь у договірних матчах. Влітку 2017-го краник прикрився і клуб щез. 

Але футбол — то країна в країні. У якийсь період бути власником футбольного клубу стало справою честі для кожного поважного українського олігарха. Вони купували ФК, гравців і суддів, працювали зі ЗМІ, перемагали та програвали, «мірялися пальцями», витрачаючи від сотень тисяч до мільйонів доларів. Про чистий прибуток від ведення такої стихійної футбольної діяльності мови бути не могло. Це якщо не враховувати, що існування ФК давало змогу виводити грошові потоки з тіні. Після Революції гідності та з початком затяжної фінансової кризи ситуація змінилася. Рахувати гроші й урізати бюджети клубів довелося навіть монстрам на кшталт Ахметова та Суркіса, а Ігор Коломойський багатомільйонні борги перед колишніми футболістами й тренерами «Дніпра» взагалі «пробачив», змирившись із автоматичним пониженням клубу до статусу друголігового. 

Читайте також: Як букмекери нищать український спорт

Професійних футбольних клубів в Україні стало набагато менше: 52 проти рекордних 84 у сезоні 1994–1995 років. Ті, що залишилися, вчаться рахувати кожну копійку, думають над тим, щоб селекційна діяльність давала прибуток, і де-не-де стали розуміти, що треба вчитися заробляти на продажу квитків і сувенірної продукції. Український футбол, попри помітні явища корупції, проблеми з договірними матчами й іграми «на букмекерські контори», поступово стає на цивілізаційні рейки.

Квітка серед гною

З рештою ігрових видів спорту ситуація куди складніша. Позитивні проблиски на початку другого десятиліття 2000-х намітилися в хокеї, проте це було пов’язано радше з геополітикою. З приходом до влади Віктора Януковича цей вид спорту дістав державну підтримку, а головна мета простежувалася доволі чітко: участь українських представників у створеній Росією Континентальній хокейній лізі. Власне, фінансований Борисом Колесніковим клуб «Донбас» уже навіть там грав і 2014 року ще й вийшов до плей-оф. Прикметно, що віце-президентом Національної федерації хокею став тодішній міністр оборони громадянин Росії Дмітрій Саламатін. Високе покровительство передбачало українському хокеєві майже білоруський розмах. Але зима 2013–2014-го далекоглядні «інтеграційні» плани перекреслила. Після Революції гідності вітчизняний хокей скотився майже до нульової позначки. Нині з ініціативи того самого Колеснікова в представленій лише шістьма командами національній першості дозволено грати хокеїстам віком до 26 років. Вважається, що це робота на перспективу. Про фактичне позбавлення решти людей права на професію всі скромно мовчать. 

Після 2014-го втихомирили свої апетити й власники баскетбольних клубів. У поточному чемпіонаті чоловічої Суперліги більшість із них дозволили собі запросити по кілька легіонерів. Якщо порівняти з двома попередніми сезонами, коли ці змагання були схожі на студентську першість, це вже крок уперед. Однак рівень 2006–2014 років, коли за українські команди виступали іноземці калібру американців Халіда ель-Аміна, Патріка Беверлі, Малькольма Ділейні, литовця Даріуша Лавриновича, хорвата Крешеміра Лончара, росіянина Сєрґєя Чікалкіна, серба Мирослава Радульїци, здається захмарним.

На відміну від України в Польщі зарплату отримують тільки ті спортсмени, які здобули результат у межах першої десятки на чемпіонатах світу чи Олімпійських іграх

У сезоні 2013–2014-го київський «Будівельник» уперше в історії виступав у Євролізі, баскетбольному аналогу Ліги чемпіонів. Ще більший прорив мав статися завдяки тому, що Україна дістала право провести у 2017 році чемпіонат Європи серед чоловіків. Однак через війну від події, під яку мали будуватися Палаци спорту в Києві, Дніпрі й Одесі, відмовилися. А загалом ситуація в баскетболі схожа на футбольну. Олігархи, які фінансували клуби, маючи справді якісний продукт, не надто переймалися тим, щоб його продавати. Столичний «Будівельник», «Дніпро», «Одеса», львівська «Політехніка», івано-франківська «Говерла» матчі внутрішнього чемпіонату проводили в приміщеннях, які нічим не відрізнялися від спортзалів у вишах, а іноді ними й були. Квітка начебто цвіла та пахла, але серед гною нюхом ловився трохи інший аромат.

Нові ігрові арени побудували тільки в Маріуполі та Южному на Одещині. Утім, місцеві керівники діяли за принципом «червоних директорів» і дбали не про заробіток, а про потребу дарувати збідованим на їхніх заводах працівникам дешеве видовище. На ведення спортивного бізнесу діяльність баскетбольних клубів «Азовмаш» і «Хімік» не походила зовсім.

Розгублений потенціал

З волейболом, гандболом, водним поло й жіночим баскетболом ситуація ще гірша. Це види спорту, у яких Україна має серйозні традиції, їхні корені сягають навіть не совєцьких років, а першого періоду незалежності. Зрозуміло, що база тих результатів була закладена спортивною системою СРСР, однак… 

Сформоване виключно з українок жіноче баскетбольне «Динамо» з Києва на початку 1990-х двічі грало у фіналі Ліги чемпіонів, а в 1995 році сформована на базі цього клубу національна збірна здобула перший і понині єдиний титул чемпіона Європи в ігрових видах спорту. Луганська «Іскра» на початку 1990-х грала у «Фіналі чотирьох» Ліги чемпіонів серед жінок, а жіноча збірна з волейболу виграла бронзу на Євро-1993. Жіночий гандбольний «Мотор» із Запоріжжя у 2001-му виграв європейський Кубок кубків, а національна збірна здобула єдину в незалежній історії ігрових видів бронзу Олімпіади в 2004-му. Чоловічий волейбольний «Локомотив» із Харкова виборов у тому самому році європейський Кубок топ-команд. 

Читайте також: Ультрас проти ФФУ: на стежині війни

Були й не такі знакові, але теж гучні успіхи як на клубному рівні, так і на рівні збірних. Причому українці перемагали в цих видах спорту й далі на кадетсько-юніорському рівні, що свідчило про неабиякий кадровий потенціал і хороші перспективи на майбутнє. Проблема лишень у тому, що весь цей час чиновники різних штибів (від керівників національних федерацій до президентів клубів) тільки брали, зовсім не піклуючись про завтрашній день. Перспективні гравці за кордон продавалися десятками, часто з умовою, що вони змінять громадянство та почнуть виступати за збірні інших країн. На конвеєр цей процес поставила Федерація волейболу України, яку в 1990-ті — на початку 2000-х очолював тодішній голова Держкомзему Микола Сидоренко. З його, а також наступника Володимира Туровського доброї волі українські волейболісти стали дешевою сировиною для клубів збірних Росії, Азербайджану й Казахстану. Дійшло до абсурду: одного разу волейбольний клуб «Юридична академія» (Харків) продав до Росії, у сусідній Бєлгород, увесь клас хлопчиків 1988 року народження. Серед них був і Дмитро Мусерський, завдяки якому РФ у Лондоні-2012 здобула олімпійське золото. 

Деякі волейбольні клуби водночас здавалися успішними, але діяли за тим самим принципом «червоного директорату». Мова насамперед про фінансований Південною залізницею чоловічий «Локомотив» із Харкова та жіночий «Хімік» із Южного. Певні позитивні проблиски у цьому виді спорту намітилися лише після того, як Федерацію волейболу України 2016 року очолив Михайло Мельник. З його ініціативи жіноча та чоловіча національні збірні були заявлені в Євролігу й 2017-го ці змагання виграли. У майбутньому керівник ФВУ розраховує заявити збірні для участі у Світовій лізі, комерційно привабливих змаганнях. 

Наразі ж пан Мельник домігся змін у регламенті внутрішнього чемпіонату. Насамперед зобов’язав клуби відпускати гравців до лав збірних. Неявка без поважної причини відтепер загрожує дискваліфікацією до кінця сезону без права переходити в закордонні клуби. Раніше такої норми не було й відповідно не заграні за Україну гравці переїздили за кордон із можливістю зміни громадянства.

У гандболі ситуація набагато плачевніша. Згаданий жіночий «Мотор» припинив існування, а київський «Спартак», котрий у 1970–1988 роках 13 разів вигравав Кубок європейських чемпіонів, є, але пасе задніх у чемпіонаті України з шести команд. Фактично весь вітчизняний гандбол зараз — це чоловічий клуб «Мотор», який представляє Запоріжжя, а матчі Ліги чемпіонів через брак належного ігрового залу проводить у Харкові. Команда сформована з найсильніших українських виконавців, а також легіонерів із Росії, Білорусі та Польщі. Клуб не може бути прибутковим за визначенням. Насправді це забавка президента ПАТ «Мотор Січ» В’ячеслава Богуслаєва, екс-регіонала, якого, власне, і називають «червоним директором». Про наявність фінансованого ним гандбольного клубу мало знають навіть любителі спорту. Про простого українця, який міг би зацікавитися завдяки матчам «Мотора» гандболом найвищого ґатунку, годі й казати.

Сусідський досвід

Ураховуючи проблеми ігровиків, найперспективнішими (з огляду на можливість здобувати престижні міжнародні нагороди. — Ред.) для України в розрізі олімпіад стали циклічні види спорту, більшість із яких дотаційні навіть у країнах Західної Європи та Північної Америки. Утім, проблема в тому, що в нас держава фінансує різні види стрільби, єдиноборств, атлетик і гімнастик «від» і «до», починаючи з дитячо-юнацьких шкіл і закінчуючи національними збірними, тоді як у цивілізованих країнах підхід трохи інший. 

Повчальним у цьому контексті мав би стати польський досвід. Сусіди на державному рівні фінансують насамперед дитячо-юнацькі школи, а ті виплачують юним спортсменам стипендію, юнаків і юніорів підтримують до дорослого віку. Але щойно атлет стає старшим, клуб припиняє його утримувати і той змушений шукати для себе особистого спонсора чи паралельно працювати на іншій роботі. Єдиний виняток — військовий спортивний клуб. Там фінансують кількох спортсменів і платять їм стипендію. Тому не варто дивуватися, що, приміром, у дорослому чемпіонаті Польщі з біатлону стартує лише дев’ять спортсменів. П’ятеро чи шестеро з них входять до національної збірної. Таким чином, практично вся збірна й стартує. 

Читайте також: Хаос із культом особи

Зате у внутрішніх першостях серед юнаків і юніорів стартують 80–100 учасників. У країні функціонує багато шкіл, спортивних центрів, клубів. Якщо юніор із певного воєводства здобуде якусь медаль на молодіжних іграх Польщі, школа отримує дотацію з місцевого бюджету. А за перемогу в дорослому чемпіонаті не отримує жодної копійки. Якщо вона є найкращою в певному регіоні, місцевий бюджет надає їй додаткове фінансування, премії тощо.

На відміну від України в Польщі зарплату отримують тільки ті спортсмени, які здобули результат у межах першої десятки на чемпіонатах світу чи Олімпійських іграх. Упродовж часу, який розділяє головні змагання, їм виплачується оклад €1–10 тис. залежно від місця, яке вони посіли. Решті збірників держава відшкодовує лише навчально-тренувальні процеси, придбання обладнання, інвентарю тощо.

«Польські спортсмени, прочитавши в інтернеті, як нагороджують українських атлетів за олімпійські перемоги, запитували мене: «Це правда, що $100 тис. дають, не останню машину й квартиру в Києві?». «Правда, — відповідаю. — А що ви дивуєтеся?» — розповідав мені екс-тренер збірної Польщі з біатлону Роман Бондарук.

Один із найсильніших українських тенісистів сучасності Сергій Стаховський як спортсмен відбувся завдяки переїздові в юному віці до Чехії. «Там дуже розвинена клубна система, — розповідає він. — У кожному клубі займається чимало гравців, 80 % яких не ставлять перед собою завдання грати в «Турі». Чи ставлять, але не дуже професійно. Втім, юнаків 14–18 років, які займаються тенісом, дуже багато, і ті, хто справді на щось претендує, забезпечені якісними та розмаїтими спарингами. У такому середовищі людина здатна зрозуміти, росте вона чи ні, що треба змінити чи підсилити».

Також, за словами Стаховського, Чехія має перевагу завдяки географічним особливостям. «В Україні відстані між містами значні, їздити на змагання не дуже зручно, — каже спортсмен. — Чехія в цьому контексті вигідніша: 10 млн населення та 450 км уздовж. Крім того, країна в Європі, добиратися на міжнародні змагання ближче. Але все ж таки фундамент успішності закладений завдяки не географічним особливостям, а системному підходу до справи. Національна федерація тенісу Чехії отримує кошти з державного бюджету, потім вони профільтровуються в клуби. А останні зацікавлені, щоб у них з’являлися сильні гравці в різних вікових категоріях. Бо від того теж залежать обсяги фінансування. За перших номерів на національному рівні клуб отримує бонуси».

Наші реалії

З приходом на посаду керівника Міністерства молоді та спорту Ігоря Жданова чимало очільників спортивних федерацій і національних збірних бунтували. Мовляв, людина некомпетентна, не розуміється на спортивній специфіці. А головне — не виділяє в потрібних обсягах грошей. Власне, ними невдоволення й обмежується. В умовах війни й тривалої економічної кризи держава заощаджує на всьому, і спорт не виняток. Альтернативних джерел фінансування знайти не вдається. Окрім букмекерських контор спонсори, за поодинокими винятками, не поспішають співпрацювати навіть із футбольними клубами. Про циклічні види годі й казати.

Потенційних спонсорів звинувачувати важко. Бо який сенс фінансувати те, чого ніхто не бачить? Гімнаст Олег Верняєв, фехтувальниця Ольга Харлан, дзюдоїст Георгій Зантарая, борець Жан Беленюк, боксер Олександр Хижняк, плавець Андрій Говоров, легкоатлети Богдан Бондаренко та Юлія Левченко можуть бути тисячу разів видатними й унікальними, однак їхніх виступів ніхто не бачить. Внутрішні чемпіонати зазвичай проводяться в тренувальних ангарах, у яких бракує місця спортсменам і тренерам. Що вже казати про простих уболівальників. Чемпіонатів світу та Європи зі згаданих видів спорту в нашій країні загальнонаціональні телеканали теж не транслюють.

Читайте також: Фанатська істина. Хто підставляє український футбол?

Пригадується, підбиваючи підсумки телеолімпіади у 2016-му, голова НТКУ Зураб Аласанія констатував: щоб трансляції ігор ставали рейтинговими, наших зірок треба показувати не раз на чотири роки, а постійно, транслюючи не лише міжнародні, а й внутрішні змагання. Тоді пан Аласанія обмовився про потребу створення державного спортивного телеканалу. Однак відтоді таких балачок більше не розпочинав ні Зураб, ні будь-хто інший. А отже, крім футболу на загальнонаціональних каналах більш-менш регулярно з’являються тільки два види спорту: професійний бокс і біатлон. 

Зрозуміло, що топові профі-боксери заробляють не тому, що їх показують в Україні, а лише тому, що вони брати Клички, Василь Ломаченко, Олександр Усик. Федерація біатлону України, маючи найбільше з-поміж решти видів спорту державне фінансування, завдяки його розкрученості знайшла собі вдосталь спонсорів, серед яких титульним є «Перша приватна броварня». 

Крім того, біатлоністки рівня сестер Семеренко, Юлії Джими, Олени Підгрушної непогано заробляють і завдяки стабільно високим результатам на етапах Кубка світу. Те саме стосується й згаданих вище Харлан, Бондаренко, Говорова. Однак суть не в них, а передусім в інших представниках їхніх видів спорту, не таких відомих та успішних. Вони могли б розраховувати на додаткові заробітки, якби плавання, легка атлетика чи фехтування в Україні були більш розкрученими.

Провідні борці калібру Беленюка підзаробляють завдяки виступам за іноземні клуби. У нашій державі крім маріупольського Азовмашу, який щез після смерті керівника заводу Олександра Савчука, борцівських клубів не було. Олімпійський чемпіон Ельбрус Тедеєв, очолюючи впродовж багатьох років Асоціацію спортивної боротьби України, не зробив для популяризації виду практично нічого. Він постійно був зайнятий чимось іншим: блокуванням трибуни в парламенті, бізнес-інтересами, тітушководством. Кошти на боротьбу виділялися з державного бюджету. Цим і задовольнялися.

Нині Тедеєв із тим самим успіхом керує вільною боротьбою. За греко-римську не так давно почав відповідати бізнесмен Олег Кравченко. На розвиток виду, розмаїті маркетингові проекти він виділив у 2017 році близько 3 млн грн. Досягнень на найвищому рівні не було: національна збірна з греко-римської боротьби не здобула на чемпіонатах Європи та світу жодної нагороди. Виконком Федерації визнав такий результат незадовільним і збирався змістити з посади головного тренера Артура Дзигасова. 

Після голосування рішення було спрямоване до Міністерства спорту. Право призначати та звільняти наставників національних команд належить лише цьому відомству. Зрештою, побажання федерацій зазвичай виконуються беззастережно. Але не цього разу. Мінспорту з відомих тільки йому причин вирішило Дзигасова на посаді залишити, що начебто розгнівало пана Кравченка. Після такої принциповості чиновників на чолі з Ігорем Ждановим він нібито засумнівався, чи варто вкладати власні кошти в розвиток греко-римської боротьби надалі. Зазначимо, що місячна зарплата старшого тренера збірної з олімпійського виду спорту з 2018 року становитиме 35 тис. грн. 

Власне кажучи, ця історія повчальна. Пан Жданов, якого в спортивних колах вважали інородним тілом, поступово стає своїм. Розмов про його некомпетентність і потребу відставки вже майже не чути. Скидається на те, що хребта системі «комендант Майдану» зламати не зумів. Якщо збирався це зробити взагалі. Навпаки, схоже, що то система поглинула міністра. Система, яка прогнила наскрізь. 

Нещодавно з уст одного чиновника почув веселу історію. На проведення дитячого турніру його відомство виділило близько 200 тис. грн. Однак організатори з числа містечкових керівників і далі збирали з батьків дітей кошти за участь, як і в попередні роки, коли державних дотацій на змагання не виділяли. Вийшло, що, не витративши ні копійки, оргкомітет в особі кількох пузатих дядечків добре на дітях заробив. Найгірше, що чиновник, розуміючи, що його ошукали, винних не покарав. То невже, скажіть на милість, люди на кшталт цих пузанів будуть зацікавлені в зміні устоїв, які діють десятиріччями?