Фoрмулa xoрoбрoсті

Звaти йoгo Мирoслaв Oлійник. Пoзивний Скaльд. Він рoдoм із Пaвлoгрaдa, шaxтaрськoгo містa, що на межі Дніпропетровської та Донецької областей. Місяць тому йому, бійцю другої штурмової роти 46-го батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна», виповнилося 19. Це не «лише 19», а «вже 19», адже на війну він прийшов ще три роки тому. У 2014-му.

За його плечима Піски, Опитне, Красногорівка, район Донецького аеропорту, найзапекліші бої на Світлодарській дузі, літо в безкінечно далеких від синіх хвиль степах приморського напрямку… І тисячі написаних рядків.

«У свій перший бойовий батальйон, добровольчий, звісно ж, я потрапив у 16, — розповідає Скальд. — Пробув там деякий час, здобув перший бойовий досвід. Але згодом наш комбат дізнався, скільки мені насправді років, й одразу відправив додому… Вдома я пробув два дні. Потім вийшов на командира іншого добровольчого підрозділу, зателефонував і попросився до них. І за два дні вже був на позиції в Пісках. Відтоді свій вік доводилося приховувати…»

Щоб поїхати на Схід, Скальд покинув школу. «Втім, мені все ж таки вдалося закінчити її офіційно, — хизується. — Відпрошувався в командира, щоб поїхати скласти ЗНО, і склав. Дуже вболівала за мене там, удома, мій класний керівник Юлія Олександрівна. Я чесно сказав їй, що на війні… А от матері перший час намагався брехати. Втім, вона сама все зрозуміла. Попросила тільки берегти себе».

Матір воїна, розповідає хлопець, родом із Донеччини, з Дебальцевого. «До війни вона не поділяла моїх націоналістичних поглядів, а зараз повністю мене у всьому підтримує, — зізнається Мирослав. — Тому у відпустку я завжди з радістю їду саме до неї. Дорогою додому, або якщо «в увал» відпускають ненадовго й додому не встигаю, заїжджаю до родини одного з найближчих загиблих друзів Влада Казаріна, позивний Розписний. Його сім’я живе в Покровську».

Читайте також: Вася Енерджайзер

Влад Казарін загинув на Світлодарській дузі за два місяці до того, як Мирославові виповнилося 18. Хоч би як було важко, Скальд зі свого шляху не зійшов і практично в день свого повноліття, тільки-но це стало можливим, підписав контракт «до кінця особливого періоду». У складі Збройних сил України, а саме 54-ї ОМБр, легалізувався разом зі своїми побратимами з «Правого сектору». «На той момент я вже півтора року воював нелегально. Сумнівів щодо підписання контракту в мене не було, адже в ЗСУ пішов за своїм командиром, якому на той момент повністю довіряв і поважав його як батька…»

«Чому саме Скальд? Позивний мені довелося вигадувати самому, і зробити це треба було швидко… Так я став Скальдом. Тому що пишу вірші. Бойовий поет сучасних вікінгів! — сміється боєць. — Як це відбувається?.. Та по-різному. Інколи цілий день ношу вірш у своїй голові й тільки наприкінці дня записую його. А інколи записую одразу ж. У телефон».

Торік Скальдові вдалося видати першу збірку своїх віршів. «Книга — це гучно сказано, — ніяковіє хлопець. — Збірочка… Видати її мені допомогла Ірина Головач — чудовий волонтер і дуже близька мені людина. Вона організувала збір коштів, домовилася з видавництвом, зібрала все докупи й так далі. Це цілковито її заслуга. А я просто публікував вір­ші на своїй сторінці у Facebook».Крім поезії про війну записує Мирослав Олійник свої спогади про бої і в прозі. Постійно робить нотатки. Мріє, що коли матеріалу назбирається багато, його вдасться упорядкувати й усе складеться так, як хотілося б, то видасть роман. І назве його просто: «Піхотинець». 

«— Я бачив диявола, — каже мені Вітьок. — Правда-правда.

Читайте також: У гостях у «Добровольця»

— Так, і як це було? — з насмішкою питаю я.

— Це було на Промці. Я сидів на посту, а він проходив повз мене по брустверу. 

Знаєш, він був дуже злий. Я побачив його злі очі, собі під ніс він бурчав якісь прокльони та лайки… Він був не на жарт 

розгніваний.

— Чому ж? — втручається хтось збоку.

— Перемир’я, — продовжує Вітьок. — У цей день оголосили жорстке перемир’я. Дияволу це не сподобалося. Йому потрібні були душі.

Ми просто посміялися. Ще Вітьок казав, що володіє таємницею безсмертя. Що він ніколи не помре. За кілька днів він загинув. 11 куль зупинили його серце. Ранній грудневий сніг укутав його тіло до евакуації», — уривки з буднів 19-річного українського хлопця, які він і далі публікує в соцмережі. Скальд дуже багато згадує загиблих. 

Але приділяє увагу й живим. Зокрема, тонко підмічаючи те, як вони поводяться за крок від все тієї самої смерті. На відміну від сторонніх спостерігачів ідеально розуміє, що відбувається в цей час у душі кожного воїна.

«У такі моменти важливо пам’ятати одне: паніка заразна та нещадна. Ті, хто поруч, чудово це розуміють. Нас змішують із землею російські САУ (яких тут, звісно ж, немає), але в жодного бійця на обличчі я не бачу навіть найменшого натяку на страх. У душі кожен уже попрощався з життям, але ніхто не сміє цього показати.

Читайте також: Розвідник із голкою

Падре дістає телефон і приймає найрозумніше рішення за весь день: він просто знімає відео. Череда матів, вульгарних жартів і прокльонів фіксується в цифровому форматі. Це відео — послання світові… Про всяк випадок, якщо нас розмаже снарядом. Хтось побачить його. Хтось знатиме, що в останні хвилини свого життя ми сміялися», — спогади Скальда про бої на Світлодарській дузі взимку 2016 року.

З усього свого бойового шляху саме зимову Світлодарку він наразі вважає найпекельнішим періодом: «Грудень… Позиція «Море», позиція «Ліс», яку тоді щойно відбили у ворога. Постійно згадую наших загиблих. Сім’янина та Ефу, Гуцула, Дока… На жаль, їх дуже багато було. Було дуже холодно й голодно. Але це було… неймовірно. Це була справжня війна. Я просто відчував ментальний зв’язок із вікінгами…»

На ВОП під назвою «Море» Мирослав Олійник, тоді командир бойової машини, був старшим. Хоча й наймолодшим за віком. Можливо, яскравості спогадам саме про Світлодарську дугу в його випадку додає і це: відчуття відповідальності за людей, бійців, коли тобі самому лише 18 років.

Утім, Скальд запевняє: не забув і не забуде взагалі нічого. «Всю цю війну завжди пам’ятатиму, — сумно усміхається. — Ніколи не забуду Пісків і тамтешніх нічних «казантипів» із Равликом і Малюком, не забуду, як ми з Піротехніком навчилися стріляти мінами з РПГ у Красногорівці, не забуду, чого мене вчив Бондик і як його поранило… Не забуду загиблого Розписного та його уроків саперної справи. Можна годинами перераховувати».

Влітку 2017 року, коли 54-ту бригаду вивели з фронту на тривалі навчання на полігоні, Мирослав Олійник разом із великою групою побратимів перевівся назад на війну, до складу батальйону «Донбас-Україна». Це дало їм змогу одразу повернутися на лінію вогню. Та й зараз вони 

досі там…

Чи збирається Скальд повертатися до мирного життя? Наразі ні.

«Я, звісно, дуже хотів би сказати, що ми переможемо, але поки що це лише мрії… У будь-якому разі воювати доведеться до кінця, — констатує він. — Не факт, що я продовжу боротьбу саме в складі Збройних сил, але на війні я все одно залишуся до останнього. Інакше навіщо було кидати школу та йти у вогонь?»

Понад три роки війни вже за плечима. Запитую: якби 19-річний Скальд міг звернутися до себе самого 16-річного, то що порадив би тому хлопцеві? «Якби я міг передати йому листа, то в ньому попросив би нічого не боятися. — І з неймовірно серйозним обличчям додає. — І не вірити дівчатам».