«Ми нe знaємo, xтo вoнa тaкa. Кaжуть, чи aктрисa, чи письмeнниця. Oсь рaнішe Клaру знaли, бo вона 8 березня нам подарувала», — каже жіночка, яка прогулюється з онуком однією з вулиць приватного сектора Бахмута. Зараз вона названа на честь режисерки Лариси Шепітько, яка народилася в цьому місті. Але виходить, землячка цій простій бахмутянці нічого не подарувала, на відміну від німецької пані, яка тут ніколи не була.

Історія кінематографічного Донбасу починається з Ханжонкова, якого вважають родоначальником кінематографа на теренах тодішньої Російської імперії. Його садиба, яка зараз міститься на окупованій території, була Меккою для кінематографістів, там постійно відбувалися різні події, він сам туди приїздив з артистами, а згодом вона перетворилася на арт-простір, де відбувалися фестивалі й інші заходи. У Донецьку в кінотеатрі Шевченка (чи його там ще не перейменували?) багато років відбувалися різноманітні ханжонковські фестивалі. У перелік кінематографічних цікавинок, звичайно, входить і фільм Дзиґи Вертова «Ентузіазм. (Симфонія Донбасу)» — перший кінотвір, у якому реальні промислові та буденні звуки слугували створенню музичного образу, а не лише ілюстрації візуального ряду.

Українська Вікіпедія пише: «Присвячений першому п’ятирічному плану, фільм оспівує індустріалізацію, колективізацію, пропагує боротьбу з неписьменністю та релігією. «Ентузіазм» було знято в рік початку згортання програми українізації, ознаки якої на Донбасі ще рясно фіксує камера оператора Боріса Цейтліна». Там, до речі, вказані й слова Чарлі Чапліна, який високо оцінив цей твір: «Я ніколи не міг уявити, що ці індустріальні звуки можна організувати так, аби вони здавалися прекрасними. Я вважаю «Ентузіазм» однією з найбільш хвилюючих симфоній, які я коли-небудь чув. Містер Дзиґа Вертов — музикант. Професори мають учитися в нього, а не сперечатися з ним».

Читайте також: Заборонена Україна

Ще один найвідоміший режисер і актор, якого пов’язують із Донеччиною, — Леонід Биков, народжений у селі Знам’янка на Донеччині. Але велика частина його життя минула в промисловому Краматорську, де батько Бикова працював на металургійному заводі, а сам Леонід вчився в загальноосвітній школі № 6. Він тут навіть перші ролі грав у місцевому Будинку піонерів. Цікаво, що сценаристом його культового фільму «У бій йдуть лише «старі» став Євген Онопрієнко, який усе дитинство провів теж на Донбасі, у тодішньому Артемівську. Сім’я евакуюватися не встигла, і під час окупації довелося ховатися від примусового перевезення в Німеччину. У серпні 1943 року, коли місто було звільнене, його саме звідти призвали в армію. Після того повернувся в Артемівськ, вступив до учительського інституту, працював у школі викладачем фізкультури, інспектором у відділі народної освіти, а в 1949-му вступив на сценарний факультет ВДІКу. З 1954 року був редактором (а згодом головним редактором) «Молдова-фільму», редактором і сценаристом Київської кіностудії імені Олександра Довженка. Збереглися спогади, що ідея фільму про льотчиків Бикову й Онопрієнку спала на думку на рибалці, куди друзі любили ходити разом.

Торік пішов із життя Вадим Костроменко, який теж народився в тодішньому Артемівську. Його дипломний фільм здобув третю премію на Всесвітньому фестивалі молоді серед студентських робіт усіх країн-учасниць. Вадим Костроменко працював оператором-постановником Одеської кіностудії. Він зняв 13 фільмів, серед яких «Весна на Зарічній вулиці» Марлена Хуцієва та «Вірність» Петра Тодоровського. Найвідомішою роботою режисера стала стрічка «Секретний фарватер».

Народжувала Донеччина й цікавих акторів. Родом із села Олександро-Шультине Олександр Хвиля, який є шведом за етнічнім походження. Сценічну діяльність розпочав у Музично-драматичному театрі ім. Марії Заньковецької, виступав у «Березолі» та Харківському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. У 1932-му Хвиля дебютував у фільмі «Іван» Олександра Довженка в ролі Оратора, потім грав Чуба у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», Голову в «Травневій ночі», Кобзаря в «Богдані Хмельницькому», Морозка в однойменній казці.

Є цікаві відомості про відому акторку Нонну Мордюкову, яка в автобіографії написала, що народилася в «ст. Костянтинівка Донецької області». І всі довго чомусь вважали, що це якась станиця, бо кіношний «козачий» образ накладав відбиток. Але якщо подивитися на рік народження та зіставити факти, то виходить, що це не станиця, а станція, яка була на місці сучасної Костянтинівки й мала таку саму назву.

«Ніхто ніколи не претендував на Мордюкову в цьому сенсі. Тому я вирішив перевірити, чи не в нашій Костянтинівці вона все-таки народилася. І в місцевому РАЦСі справді надали довідку про її народження, яка зараз міститься в музеї», — розповідає місцевий краєзнавець і журналіст Володимир Березін. Він був одним із тих, хто відкрив і Ларису Шепітько, яка була неформатною для радянського кінематографа постаттю. В одній книжці було написано, що Шепітько народилася в маленькому українському містечку Артемівськ. У місцевому музеї, до якого звернулися активісти, сказали, що це не той Артемівськ, що зараз зветься Бахмут, бо їй начебто писали щодо цього питання, а вона не відповіла. Але людина могла, наприклад, просто не знайти часу. Потім вона загинула, і питання залишилося в повітрі. І тоді пан Березін, знаючи дату народження режисерки, пішов у РАЦС і знайшов запис, що справді, саме тоді в родині Єфросінії Ткач та Єфима Шепітько народилася донька Лариса. Жінка, яка ввійшла до списку кращих жінок-режисерок світу, незважаючи на те, що встигла зняти лише п’ять фільмів, але кожен був проривом. Яка здобула «Золотого ведмедя» в західному Берліні, відкрила Ґастюхіна й Плотнікова («Сходження»), першою екранізувала Платонова («Батьківщина електрики»), уперше використала в кіно музику Шнтіке.

Читайте також: Інша Донеччина: життя та смерть Степана Чубенка

«Її фільм «Крила» зараз дуже актуальний, бо розповідає про післявоєнний біль, про проблеми адаптації людини, особливо жінки, після війни. До речі, Майя Булгакова, пронизлива та чесна актриса, яка зіграла головну роль у цьому фільмі, — краматорчанка. Зараз є пам’ятна дошка на Клубі залізничників про те, що вона там грала свої перші ролі», — розповідає про власні дослідження Березін.

Ініціатори дослідження творчості Лариси Шепітько знайшли навіть місце, де вона народилася (це двір Учительського інституту), що символічно, бо то був один із центрів освіти області того часу. Родина потім виїхала до Львова, де Лариса дорослішала в атмосфері культурного авангарду. Вже після розвалу Союзу з’явилася інформація, що пам’ятну дошку на будинку, де жила родина Шепітьків, було демонтовано, як усе, що стосувалося радянського минулого. Але зараз відомо, що дошка все-таки збереглася, вона й досі нагадує про режисерку. Такі ось глибинні поєднання протилежного — сходу та заходу — продовжилися й у навчанні Лариси Шепітько. Про це в нарисі про неї написав голова Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач: «1955-го вона вступила на режисерський курс ВДІКу до самого Олександра Довженка, після його смерті курс узяв собі М. Чіаурелі. От сі два полюси — максималіст, геній Довженко та професійний пристосуванець Чіаурелі, напевно, щось визначили в її моральному кодексі: пристосуванство викликало в неї світоглядний спротив…». Там-таки він зізнався, що фільм «Сходження» за повістю Василя Бикова «Сотников» — одне з найсильніших його кіновражень у житті.

У тодішньому Артемівську ще наприкінці 1980-х був створений Клуб друзів Лариси Шепітько, проводилися цікаві зустрічі та покази фільмів. Бо це не звичайне радянське масове кіно, його в кінотеатрах не показували. Також люди, що приходили на засідання Клубу, дивилися фільм «Лариса», який її чоловік Елем Клімов зняв про неї після загибелі. Це була його остання стрічка, більше він не знімав.

«Добре, що в нас уже з’явилася вулиця Лариси Шепітько. Але, на жаль, перейменування минуло номінально. Не було жодної презентації чи акції. На 80-річчя режисерки можна було зробити відкритий кінопоказ для мешканців цієї вулиці чи якусь акцію на честь її перейменування. Але місцева влада таким не дуже «заморочується», бо Лариса Шепітько — це не «Іронія долі» під олів’є. Про речі інтелектуальніші не йдеться, — вважає краєзнавець. — Треба ставитися трепетно до історії своїх міст, систематизувати всю інформацію щодо відомих особистостей, які вийшли звідси та зробили свій внесок у різних напрямах. Це важливо не тільки для гордощів чи туристичного приваблення, а й як приклад для молоді, що навіть люди з провінційних промислових містечок можуть мати велике творче майбутнє. У нас зараз навіть кінотеатри не в усіх містах, а коли і є, то в них немає жодної фотографії чи виставки, яка розповідала б про видатних представників кінематографії Донбасу».